Вода була холодною, а течія стрімкою — ознаки того, що можна безпечно пити. Аннабет наповнила пляшку, а потім узяла води у пригорщі та оббризнула собі обличчя. Тієї самої миті до неї повернулась жвавість. Вона нашвидкуруч промила подряпини.
Аннабет підвелась і люто подивилась на свою щиколотку.
— От мусила ти зламатись, — буркнула вона.
Щиколотка не відповіла.
«Треба зафіксувати її якоюсь шиною», — подумала Аннабет. Тільки так вона знову зможе рухатись.
Гм...
Дівчина здійняла кинджал і знову оглянула кімнату у бронзовому світлі Зблизька дверний проріз подобався їй навіть менше. Він вів у темний тихий коридор, з якого доносився затхлий і, якщо це взагалі можливо, лиховісний запах. На жаль, іншого виходу Аннабет не бачила.
Важко зітхаючи та придушуючи сльози, дівчина доповзла до уламків сходім. Їй удалось знайти дві дошки у досить непоганому стані та достатньої для шини довжини. Після цього вона потягнулась до кошиків і відрізала ножем кілька ремінців.
Морально готуючи себе до накладання шини, Аннабет помітила побляклі слова на одному з дерев’яних ящиків: «Гермес Експрес».
Вона схвильовано поповзла до коробок.
Дівчина гадки не мала, як вони опинилися тут. Гермес доставляв купу усіляких корисних речей богам, духам, навіть напівбогам. Можливо, він залишив тут цей ящик багато років тому, щоб допомагати напівбогам на завданні.
Вона відламала кришку і дістала кілька листів бульбашкової плівки, проте більше в коробці нічого не виявилося.
— Гермесе! — обурено скрикнула Аннабет. Вона засмучено витріщилась на плівку. А потім її осінило — це і є дар. — О... про краще годі й мріяти!
Аннабет огорнула зламану щиколотку плівкою, приклала дерев’яні шини та зв’язала все ремінцями.
Колись давно, на навчаннях з першої допомоги, вона накладала шину на здорову ногу одного з таборян, але й уявити не могла, що колись їй доведеться застосувати ці навички на собі.
Було важко і боляче, але врешті-решт Аннабет упоралась. Після цього вона понишпорила серед уламків сходів і знайшла частину перила — вузьку дошку завдовжки приблизно чотири фути, якою можна було скористатися як милицею. Ставши «спиною до стіни та опершись на здорову ногу, дівчина підвелась.
— Ох. — Перед очима з’явилися чорні плями, але вона втрималась на ногах. — Наступного разу, — буркнула Аннабет у темряву, — просто дайте мені битву з чудовиськом. Було б значно легше.
Над дверною аркою спалахнув Знак Афіни.
Вогняна сова нетерпляче свердлила її очима, наче говорячи: «Саме час. хочеш чудовиськ? Сюди».
«Цікаво, чи цей палаючий знак мальовано зі справжньої священної сови?» — подумала Аннабет. Якщо так, після усіх пригод вона знайде цю сову та відлупцює.
Ця думка її підбадьорила. Аннабет перебралась через канаву і покульгала у коридор.
XXXVI Аннабет
Тунель був прямим та без перешкод, але після падіння Аннабет вирішила не ризикувати. Вона спиралась на стіни та стукала милицею по підлозі перед собою, щоб запевнитись у відсутності пасток.
Що далі вона просувалася, то сильнішим ставав нудотно-солодкий запах. Володіти собою ставало важче. Звук проточної води позаду затихнув, поступившись місцем одноманітному шелесту, схожому на шепіт мільйонів голосів. Вони наче лунали зі стін, стаючи дедалі гучнішими.
Аннабет намагалася прискоритись, але їй ледве вдавалось тримати рівновагу — зламана щиколотка тремтіла від болю. Переконана у тому, що її щось переслідує, дівчина не припиняла шкутильгати вперед. Тихі голоси зливались в один і наближалися.
Дівчина доторкнулась до стіни й миттю відсахнулася. Долоню вкрило павутиння.
Аннабет скрикнула, а потім подумки лайнула себе за те, що виказала свою присутність.
«Це лише павутиння», — сказала собі дівчина, але цене спинило рев у її вухах.
Вона очікувала на павуків і здогадувалася, що чекає на неї попереду. «Ткачиха». «Її Милість». «Голос у темряві». Але павутиння дало їй зрозуміти, наскільки вже близький кінець її подорожі.
Тремтячи, Аннабет витерла павутиння об кам яну стіну.
Про що вона тільки думала? Їй не впоратись із цим завданням самотужки.
«Запізно, — сказала вона собі. — Просто йди».
Повільно, з болем долаючи кожний крок, Аннабет попрямувала далі коридором. Шепіт позаду гучнішав, поки не почав лунати, як мільйони висохлих листків на вітру. Павутиння ставало густішим і повивало весь тунель. Незабаром дівчина вже відштовхувала його від обличчя, продираючись крізь тонкі завіси, наче крізь джунглі.