Її серцю кортіло вискочити назовні та кинутися навтіки. Намагаючись не зважати на біль у щиколотці, Аннабет відчайдушніше пошкандибала вперед.
Зрештою коридор привів її до дверного прорізу,. заваленого старими дошками, купа доходила дівчині до пояса — так, наче прохід колись намагались забарикадувати. Це не передвіщувало нічого хорошого. Але Аннабет відштовхнула милицею стільки дощок, скільки змогла, і поповзла крізь завал усередину, заганяючи скалки у вільну руку.
За барикадою виявилась кімната розміром з баскетбольний майданчик. Підлога була вкрита римською мозаїкою. На стінах висіли залишки від гобеленів. Обабіч від входу стояли у підставках два незапалені смолоскипи, повиті павутинням.
У дальньому кінці кімнати, над наступними дверима, палав Знак Афіни. На жаль, між ним та Аннабет зяяла прірва завширшки у п’ятдесят футів. Дві паралельні дерев’яні балки з’єднували протилежні кінці ями, але були розташовані одна від одної задалеко, щоб можна було йти по них обох водночас, і були завузькими, щоб утриматися на одній. Переправитись по них міг хіба що якийсь акробат, до того ж з обома здоровими щиколотками. Ішлося, напевне, не про Аннабет.
З коридору позаду неї пролунало заглушливе шипіння. Прозорі тенета затремтіли та заколихались. По стінах та по підлозі стрімко поповзли перші павуки: розміром не більші за льодяники, але м’ясисті та чорні.
Що це за вид павуків? Аннабет гадки не мала, але бачила, що вони наближаються, і розуміла, що має лише кілька секунд на те, аби щось вигадати.
Їй хотілось розридатись. Хотілось, щоб хтось, будь-хто перебував поряд. Лео з його вогняними здібностями, або Джейсон з блискавкою, або Хейзел, яка могла обвалити тунель. Та найбільше їй хотілось, щоб поряд опинився Персі. Вона завжди почувалась сміливішою поряд з ним.
«Я не помру тут, — сказала собі Аннабет. — Я знову побачу Персі».
Перші павуки були вже майже біля дверей. А за ними йшло ціле військо — чорне море маленьких повзучих жахіть.
Аннабет пошкандибала до стіни і схопила один зі смолоскипів. Його кінець вкривала смола — для легкого запалення. Пальці дівчини здавались свинцевими, але вона понишпорила у рюкзаку й знайшла сірники. Чирк! — і смолоскип загорівся.
Вона встромила його у барикаду і вогонь миттю охопив старе сухе дерево, а потім перекинувся на павутиння. Яскраве полум’я завирувало по всьому коридору, підсмажуючи сонми павуків.
Аннабет відступила від вогнища. Вона виграла собі трохи часу, але сумнівалась, що вбила всіх павуків. Щойно вогонь ущухне, вони перегрупуються та знову атакуватимуть її.
Вона наблизилася до краю прірви, та посвітила кинджалом.
Дна не видно. Стрибати — самогубство. Можна спробувати переправитись на руках. Але чи достане їй сил? І як вона потім підніметься з повним рюкзаком та зламаною щиколоткою?
Вона присіла та оглянула балки. На внутрішньому боці кожної дошки розташовувався рядок залізних вушок, кожне на відстані фута одне від одного. Можливо, це колись був міст, проміжні планки якого зняли або зламали? Але нащо тут ці вушка? Вони не для опорних планок. Швидше...
Аннабет поглянула на стіни. На таких самих вушках висіли рвані гобелени.
«Ці дошки ніколи не були мостом, — збагнула дівчина. — Це ткацький верстат».
Аннабет кинула палаючий смолоскип на інший кінець прірви. Вона не дуже вірила, що її план спрацює, і все ж дістала з рюкзака нитки та почала плести між балками сітку. Від одного вушка до іншого, у дві нитки, у три.
Руки рухались з блискавичною швидкістю. Аннабет припинила думати про завдання і просто працювала — затягувала петлі та закріплювала нитки вузлами, повільно просуваючись на своїй плетеній сітці далі над ямою.
Вона забула про біль у нозі та палаючу барикаду, що розвалювалась позаду, і повзла по сітці. Нитки витримували її вагу. За кілька митей Аннабет уже перебувала на півшляху до протилежного краю прірви.
Коли вона цього навчилась?
Афіна. Богиня була майстерною ремісницею. Просто ніколи раніше ткацтво не ставало Аннабет у пригоді... до цієї миті.
Вона озирнулась. Полум’я позаду вщухало. Павуки вже повзли крізь дверний проріз.
Аннабет несамовито продовжила плести і зрештою здолала прірву. Вона схопила смолоскип та ткнула його у плетений міст. Нитки загорілися і навіть балки яскраво спалахнули, наче їх облили маслом.
За якусь мить міст палав чітким візерунком — рядком однакових вогняних сов. Це вона їх виткала, чи це якась магія? Аннабет гадки не мала, але коли павуки почали переправлятись, балки розвалились та полетіли у прірву.