Біль у щиколотці Аннабет була нічим порівняно з крижаною отрутою, що заповнювала її жили. Їй хотілось утекти. Хотілось благати про милосердя. Але вона не могла виказувати слабкість — не зараз.
— Ти Арахна, — вигукнула Аннабет. — Ткачиха, яку перетворили на павука.
Постать почала опускатись, стаючи чіткішою та жахливішою.
— Проклята твоєю матір’ю, — промовила вона. — Зневажена всіма та перетворена на огидну істоту... через те що була майстернішою ткачихою.
— Але ти програла у змаганні.
— Історію пишуть переможці! — крикнула Арахна. — Подивись на мої творіння! Запевнись на власні очі!
У цьому не було потреби. Аннабет ніколи не бачила прекрасніших гобеленів. Вони перевершували творіння Цирцеї, навіть деякі плетіння, що дівчина бачила на Олімпі. Невже справді її матір програла? Чи дійсно сховала Арахну та переписала істину? Хай там як, зараз це було несуттєво.
— Ти охороняла цю статую з античних часів. Але її місце не тут. Я забираю її.
— Га!
Навіть Аннабет мусила визнати, що її погроза пролунала смішно. Як одна дівчина з огорнутою у бульбашкову плівку щиколоткою забере величезну статую з підземної печери?
— Як на мене, солоденька, тобі спочатку доведеться мене перемогти, — промовила Арахна. — А це, на жаль, неможливо.
Істота показалась з тенет. Аннабет усвідомила, що її завдання приречене на невдачу. На неї чекала загибель.
Арахна мала тіло велетенської чорної вдови, на її череві була волохата червона мітка у формі піскового годинника та пара липких прядильних органів. Вісім довгих тонких ніг укривали криві шипи, розміром з кинджал. Якби павук наблизився, то Аннабет знепритомніла б від одного тільки солодкуватого смороду. Але найжахливішим було деформоване обличчя Арахни.
Колись вона, можливо, була вродливою жінкою, але тепер з її рота стирчали, наче клики, чорні мандибули. Решта зубів перетворилась на тонкі білі голки. Густе темне волосся вкривало її щоки. Посередині були величезні очі, без повік та білків. Додаткова пара менших очей оберталась на скронях.
Істота видала різкий скрипучий звук, що, напевно,, був сміхом.
— А тепер я тобою поласую, солоденька, — промовила Арахна. — Але не бійся, я відтворю твою смерть на прекрасному гобелені.
XXXVII Лео
Лео шкодував, що такий талановитий.
Ну, справді, іноді це спричиняло тільки самі неприємності. Не був би він таким гострим на око, вони, можливо, ніколи б не знайшли прихованого шляху, не загубились би під землею та не потрапили б у сутичку з металевими типами. Але він просто нічого не міг із собою вдіяти.
Хейзел теж частково була винна. Як на дівчину з надзвичайними підземними здібностями, вона не дуже добре орієнтувалась у Римі — усе водила й водила їх колами містом, до запаморочення, а вони знову опинялися там, звідки почали.
— Вибачте, — зрештою сказала вона. — Просто... тут стільки усього під землею, стільки пластів, що голова йде обертом. Це наче стояти посеред оркестру та намагатись зосередитись на одному інструменті. Я стаю глухою.
Зрештою вони просто блукали Римом, оглядаючи місцевість. Френк радів прогулянці та плентався за ними, наче величезна вівчарка. «Гм, — думав Лео, — чи зможе хлопець перетворитись на таку, або навіть краще — на коня, на якого можна сісти верхи». Бо Лео почав дратуватись: у нього боліли ноги; сонце сліпило та пекло, а на вулицях дихнути не було де через натовпи туристів.
Римський Форум не те щоб розчарував Лео, але це виявилися здебільшого руїни, порослі кущами та деревами. Знадобилось немало уяви, щоб представити, як колись тут був жвавий центр Стародавнього Рима. Лео це вдалось тільки тому, що він бачив Новий Рим у Каліфорнії.
Вони проходили повз великі церкви, арки, бутики і ресторани фаст-фуду. Одна статуя якогось римського типа начебто вказувала на сусідній «Макдональдс».
На ширших вулицях був абсолютно навіжений дорожній рух (матінко рідна, а Лео гадав, що у Х’юстоні водії скажені!), але більшість часу друзі проводили у маленьких алеях, що звивалися поміж фонтанами та невеличкими кав’ярнями, у яких Лео забороняли відпочити.
— Ніколи не думала, що потраплю у Рим, — промовила Хейзел. — Коли я була живою, ну, вперше, влада була в руках Муссоліні. Наші країни знаходилися в стані війни.
— Муссоліні? — Лео насупив брови. — Це не Гітлерів кореш?