Опускаючись під землю, Пайпер помітила старе графіті на стіні: римські цифри, імена і фрази італійською. Це означало, що інші люди бували тут, значно пізніше існування Римської імперії, але Пайпер це не підбадьорювало: якщо знизу чекали чудовиська, то їм було байдуже до смертних. Вони чекали смачненьких і соковитих напівбогів.
Зрештою, вони дісталися дна.
Персі повернувся.
— Обережно з останньою сходинкою.
Він стрибнув на підлогу циліндричної кімнати (сходи закінчувалися за п’ять футів від неї). Навіщо комусь було конструювати такі сходи? Пайпер гадки не мала. Можливо, кімнату і сходи збудували в різні періоди часу.
Їй хотілось повернутись і піти до виходу, але позаду стояв Джейсон. До того ж вона не могла просто так залишити Персі тут одного. Стиснувши щелепи, Пайпер стрибнула вниз, а Джейсон — за нею.
Кімната була такою самою, як у видінні в Катоптрісі, якщо не зважати на відсутність води. Зігнуті стіни колись були розмальовані фресками, але тепер від них залишились тільки побляклі кольорові цяточки. Склепінчаста стеля здіймалась футів на п’ятдесят над головою.
У дальньому кінці кімнати Пайпер помітила дев'ять заглиблень у стіні. Кожна ніша знаходилась за її ять футів над підлогою і була достатньо великою, щоб у ній умістилася статуя розміром з людину, але ніші були порожніми.
Повітря було холодним та сухим. Як і сказав Персі, єдиний вихід знаходився вгорі.
— Ну, гаразд. — Персі здійняв брови. — От дивна частина. Дивіться.
Він вийшов на середину кімнати.
Тієї самої миті на стінах замерехтіли зелені та блакитні вогники. Пайпер почула гуркіт фонтана, але досі не бачила води. Також начебто не було жодних джерел світла, окрім мечів Персі та Джейсона.
— Відчуваєте запах океану? — спитав Персі.
Пайпер не одразу це помітила. Вона стояла біля Персі, а він завжди пахнув морем. Але хлопець мав рацію. Запах солоної води та бурі посилювався, ніби наближався літній ураган.
— Ілюзія? — запитала вона і несподівано відчула дивну спрагу.
— Не знаю, — відповів Персі. — Таке відчуття, що тут має бути вода... багато води. Але її тут немає. Вперше бачу подібне місце.
Джейсон підійшов до однієї ніші та доторкнувся до її нижнього виступу, що знаходився на рівні його очей.
— Цей камінь... він украплений морськими мушлями. Це німфеум.
У Персі в роті, вочевидь, теж пересохнуло.
— Нім... що?
— У нас є один такий у Таборі Юпітера, — промовив Джейсон, — на священному пагорбі. Це святилище, призначене для німф.
Пайпер провела долонею по поверхні іншої ніші. Джейсон мав рацію: заглиблення було всипане черепашками каурі та устриць. Мушлі наче танцювали у переливчастому світлі. Вони були крижаними на дотик.
Пайпер. завжди вважала німф дружелюбними духами: дурнуватими та кокетливими, але, загалом, не здатними нікому нашкодити. Вони чудово ладнали з дітьми Афродіти, обожнювали ділитись плітками та таємницями краси. Однак, це місце було зовсім не таким, як озеро в Таборі Напівкровок або лісні струмки, де Пайпер, зазвичай, зустрічала німф. Воно здавалось їй неприродним, ворожим, і дуже наганяло спрагу.
Джейсон відступив і оглянув низку ніш.
— У Стародавньому Римі такі святилища були на кожному кроці. Заможні люди будували їх біля своїх віл, щоб ушанувати німф та запевнитись, що місцева вода завжди залишатиметься питною. Деякі святилища будували на природних джерелах, але більшість були цілковито штучними.
— Отже... німфи тут не мешкали? — з надією спитала Пайпер.
— Не певен, — відповів Джейсон. — Місце, на якому ми стоїмо, могло бути ставком з фонтаном. Багато німфеумів належали напівбогам. Вони запрошували німф мешкати у збудованому святилищі. Якщо духи оселялись, то це вважалось гарним знаком.
— Для господаря, — припустив Персі. — Але це також прив’язувало німф до нового водного джерела. І це чудово, якщо фонтан знаходиться під сонечком у милому парку і з нього б’є свіжа вода, що підкачує акведук...
— Але це місце століттями знаходиться під землею, — продовжила Пайпер. — Висохле та поховане. Що могло статись із німфами?
Журчання води поступилося місцем хору шиплячих зміїних голосів. Переливчасте світло змінилося з синього та зеленого на пурпурове та блякло-салатове. Дев’ять ніш угорі запалали. Вони більше не були порожніми.
В усіх заглибленнях стояли зморщені старі жінки, настільки кволі та сухі, що нагадали Пайпер мумій (якщо не брати до уваги те, що мумії зазвичай не рухаються). Очі жіночок палали пурпуром, наче чиста блакитна вода їхнього життєвого джерела згустилась та потемнішала. Витончені шовкові сукні стали вицвілим лахміттям. Колись завите у пишні локони та прикрашене римськими коштовностями волосся перетворилось на сухі, наче солома, патли. Якщо водяні людожери існували, то ймовірно виглядали саме так.