Пайпер вхопилась за руку Джейсона, щоб не втратити рівновагу.
— Велетні, — промовила вона. — Ви служите їм?
— Вони наші сусіди. — Гагно посміхнулась. — Їхня оселя під цим місцем, де акведук відвели для ігор. Щойно ми з вами розберемось... щойно ви нам допоможете... близнята пообіцяли, що ми більше ніколи не страждатимемо.
Гагно повернулась до Джейсона.
— Ти, дитино Юпітера, заплатиш за жахливу зраду свого попередника, який привів нас сюди. Я знаю про всі сили небесного бога! Я ростила його немовлям! Колись ми, німфи, могли управляти дощами та джерелами. Коли я закінчу з тобою, ми знову матимемо цю силу. А в тебе, Персі Джексоне, дитя морського бога... в тебе ми заберемо воду, нескінченний запас води.
— Нескінченний? — Очі Персі заметались від однієї німфи до іншої. — Е-е... слухайте, про нескінченність нічого не обіцяю. Але кількох галонів мені не шкода.
— А ти, Пайпер МакЛін, — пурпурові очі Гагно заблищали, — така юна, така вродлива, так обдарована цим чарівним голосом. У тебе ми віднімемо вроду. Ми зберігали останні краплі власних сил для цього дня. Ми дуже прагнемо пити. І ми вдосталь нап’ємось ваших сил!
Усі дев’ять ніш засвітились. Німфи зникли. Із заглиблень ринула нудотно-чорна, наче нафта, вода.
XLIII Пайпер
Пайпер потребувала дива, а не казки на ніч. Але в ту мить, ошелешено витріщаючись на чорну воду, що піднімалась по її ногах, вона не змогла пригадати нічого корисного, окрім легенди, про яку згадував Ахелой, — історію про повінь.
Не ту, що з Ноєм, а черокійську версію, яку багато разів розповідав їй батько, з танцюючими привидами та кістяною собакою.
Коли Пайпер була маленькою, то любила скручуватись калачиком біля тата у його великому кріслі. Вона дивилась у вікно на узбережжя Малібу, а він розповідав байки, що почув від дідуся Тома ще в резервації в Оклагомі.
— У чоловіка був собака, — завжди починав її батько.
— Не можна так починати розповідь! — заперечувала Пайпер. — Ти повинен сказати: «Давним-давно».
Тато сміявся.
— Але це черокійська історія. Вони дуже прості. У чоловіка був собака. Щодня він водив його до берега озера, щоб набрати води. Пес завжди несамовито гавкав на озеро, наче був розлючений на нього.
— А він був розлючений?
— Терпіння, люба. Урешті-решт чоловікові набридло, що його собака стільки гавкає, і він почав сварити свого улюбленця. «Поганий собака! Припини гавкати на воду. Це просто вода!» Несподівано для чоловіка, собака подивився на нього і заговорив.
— А наш собака може говорити «дякую». І гавкати «геть».
— Ну, можна й так сказати. Але цей собака говорив цілими реченнями. Він сказав: «Незабаром буде буря. Води здіймуться — і всі потонуть. Ти. можеш урятувати себе та свою родину, якщо збудуєш пліт, але спочатку повинен принести мене в жертву. Ти повинен кинути мене у воду.
— Це жахливо! Я нізащо б не втопила свого собаку!
— Чоловік сказав те саме. Він вирішив, що собака бреше... ну, після того, як оговтався від факту, що його собака з ним розмовляє. Але коли чоловік заперечив, собака відповів: «Якщо не віриш мені, подивись на мій загривок. Я вже мертвий».
— Дуже сумно! Навіщо ти мені це розповідаєш?
— Тому що ти попросила, — нагадав її тато. І правда, щось у цій розповіді чарувало Пайпер. Вона чула її безліч разів, але ніяк не могла припинити про неї думати. — Отже, — продовжив тато, — чоловік схопив собаку за загривок побачив, що шкіра та хутро вже відвалюються. Під ними не було нічого, окрім кісток. Собака був скелетом.
— Фє!
— Згоден. Отже, зі сльозами в очах чоловік попрощався зі своїм набридливим собакою та жбурнув його у воду, де той швидко потонув. Чоловік збудував пліт. Коли прийшла повінь, він з родиною вцілів.
— Без собаки.
— Так. Без собаки. Коли дощі вщухнули і пліт прибило до берега, виявилось, що на всій землі вижили лише цей чоловік з родиною. Раптом чоловік почув звуки на іншому боці пагорба — наче тисячі людей сміялись та танцювали. Але коли примчався на вершину, то, на жаль, не побачив знизу нічого, окрім кісток, якими була всипана земля — тисячі скелетів людей, які померли під час повені. Чоловік зрозумів, що танцювали духи померлих. Ось, що за звуки він чув.
— І?
— І нічого. Кінець.
— Не можна так закінчувати! Чому привиди танцювали?
— Я не знаю. Дідусь ніколи не вважав за потрібне це пояснювати. Можливо, духи були раді, що хоч одна родина вціліла. Можливо, вони насолоджувались загробним життям. Вони ж привиди. Хто їх зна?