— Авжеж! — відповів Ефіальт. — Хоча, як на мене, він уже трохи прострочений. Оте, де ти?
Неподалік розсунулась підлога. З неї на платформу вийшов другий велетень.
— Оте, нарешті! — весело крикнув його брат. — Ти не вдягнувся точнісінько, як я! Ти... — На обличчі Ефіальта застигнув жах. — Що ти на себе натягнув?
От виглядав як найбільший та найсердитіший балерун у світі. На ньому було небесно-блакитне трико, що, на думку Персі, залишало занадто мало місця для уяви. Кінчики його величезних пуантів були відрізані. З них стирчали змії. Діамантова тіара (Персі вирішив бути великодушним та вважати її королівською короною) гніздилась на зеленому волоссі, прикрашеному петардами. Велетень мав похмурий вигляд, ніяковів, але спромігся на реверанс, що, безперечно, дався йому нелегко з ногами-зміями та величезним списом за спиною.
— Боги та титани! — заволав Ефіальт. — Час вистави! Про що ти тільки думав?
— Я не хотів надягати гладіаторське вбрання, — поскаржився От. — Я досі вважаю, що балет підійшов би бездоганно, ну, на час, поки триває армагедон. — Він з надією поглянув на напівбогів. — У мене є зайві костюми...
— Ні! — рявкнув Ефіальт. Уперше Персі був з ним згодний.
Пурпуроволосий велетень повернувся обличчям до Персі. Він так болісно усміхнувся, нібито його щойно вдарило током.
— Будь ласка, пробачте мого брата, — промовив Ефіальт. — Він зовсім не вміє поводитись на сцені, цілковито позбавлений відчуття стилю.
— Гаразд, — Персі вирішив нічого не говорити про гавайську сорочку. — Так, щодо нашого друга...
— О, він, — Ефіальт презирливо всміхнувся. — Ми збиралися дати йому померти на публіці, але він зовсім далекий від мистецтва. Скрутився калачиком і спав цілими днями. Яке з цього видовище? Оте, відкрий глек.
От почимчикував до помосту, час від часу зупиняючись, щоб зробити пліє. Він штурхнув глек на землю, кришка відпала і назовні вивалився Ніко ді Анжело. Смертельно-бліде обличчя та змарніла статура хлопця змусили серце Персі застигнути. Він не міг збагнути, живий його друг чи мертвий. Йому захотілось підбігти та перевірити, але Ефіальт загородив йому шлях.
— Ну, нам треба поспішати, — промовив велетень. — Потрібно перечитати сценарій. Гіпогеум готовий до вистави!
Персі був ладний розрубати велетня навпіл та забратись геть з цього місця, але над Ніко стояв От. Якщо почнеться битва, Ніко ніяк не зможе захиститися. Персі мав виграти другові трохи часу, щоб той міг отямитися.
Джейсон здійняв свій золотий гладіус.
— Ми не братимемо участі у жодних виставах, — промовив він. — І що таке гіпо... ну як ти там його назвав?
— Гіпогеум! — випалив Ефіальт. — Ти хіба не римський напівбог? Мав би знати! А, хоча, якщо ми добре робили своїх справи тут, під землею, ти й не повинен був знати про існування гіпогеума.
— Я знаю це слово, — промовила Пайпер. — Це місце під амфітеатром. Там тримають декорації та обладнання для створення спецефектів.
Ефіальт із захватом заплескав у долоні.
— Саме так! Ти студентка театрального, дівчинко моя?
— Е-у... мій тато актор.
— Неперевершено! — Ефіальт повернувся до брата. — Чув, Оте?
— Актор, — пробурчав От. — Усі актори. Жодний не вміє танцювати.
— Будь люб’язним! — докорив братові Ефіальт. — Хай там що, дівчинко моя, ти маєш рацію, але цей гіпогеум — не якась там звичайна підсобка амфітеатру. Ти знала, що у давні часи деякі велетні були ув’язнені під землею і час від часу викликали землетруси, намагаючись звільнитись? Що ж, ми проводили свій час зі значно більшою користю! Ув’язнені на тисячі років під Римом, ми ані на мить не припиняли будувати свій гіпогеум. Рим незабаром побачить найвидатніше видовище у своїй історії — і, разом із цим, найостанніше!
Біля ніг Ота смикнувся Ніко. Персі здалося, наче у його грудях забігала в колесі пекельна хортиця. Принаймні Ніко живий. Тепер їм потрібно тільки перемогти велетнів (бажано без руйнівних наслідків для Рима) і забратись геть, щоб знайти друзів.
— Hy! — вигукнув Персі, сподіваючись зосередити увагу велетнів на собі. — Сценарій, кажете?
— Так! — підтвердив Ефіальт. — Тож, до справи. Я добре розумію, що винагорода, призначена за тебе й Аннабет, можлива, якщо залишити вас живими. Але, якщо чесно, — дівча приречене, тож сподіваюсь, ти не проти, якщо ми трохи відхилимось від плану.
У роті Персі з’явився присмак, наче він ковтнув отруєної води німф.
— Приречена. Тобто вже...
— Померла? — запитав велетень. — Ні. Поки що ні. Але не переймайтесь! Ми ув’язнили ваших інших Друзів.