Аннабет. Новини Ніко були такими жахливими, що він на мить забув, у якій небезпеці вона опинилася. Його скувало відчуття провини.
— Розберемось із Тартаром потім, — сказав він. — Це будівля Емануеля?
Лео кивнув.
— Бахус щось говорив про стоянку позаду? Ну, от вона. Що тепер?
Персі пригадав сон про темну кімнату та лиховісний голос чудовиська, яке велетні називали її Милістю. Пригадав, якою збентеженою була Аннабет, коли повернулась після зустрічі з павуками у форті Самтер. Він починав підозрювати, що було у тому святилищі... буквально праматір усіх павуків. Якщо здогадка була правильною й Аннабет знаходилась там віч-на-віч з цим чудовиськом уже багато часу, та ще й зі зламаною ногою... Персі було байдуже, чи має це завдання бути самостійним, чи ні.
— Ми повинні її звідти забрати, — промовив він.
— Ну, так, — погодився Лео. — Але, е-е... — Він, здавалось, хотів сказати: «Раптом ми вже запізнились?», але вчасно передумав. — Нам перешкоджає стоянка.
Персі подивився на тренера Хеджа.
— Бахус щось сказав про «вдертися». Тренере, у вас ще залишились боєприпаси .для цих баліст?
Сатир ошкірився, наче дикий козел.
— Гадав, що ніколи не запитаєш.
XLIX Аннабет
Аннабет дійшла до межі свого страху.
Їй погрожували силою привиди-шовіністи. Вона зламала щиколотку. Їй довелось лізти через прірву, щоб утекти від армії павуків. А тепер, у нестерпних муках, зі щиколоткою, примотаною до дощок з бульбашковою обгорткою, з одним тільки кинджалом у руці, вона зустрілась віч-на-віч з Арахною — потворним напів-павуком, який хотів вбити її та зобразити це на меморіальному гобелені.
Останні кілька годин Аннабет тремтіла, пітніла, скиглила та придушувала сльози стільки разів, що її тіло просто відмовилось боятися далі. Її мозок сказав щось таке: «Гаразд, вибач, але я не можу бути ще більш наляканою, ніж зараз».
Тож натомість Аннабет почала міркувати.
Потворна істота повільно прокрадалася до неї з вершини вкритої павутинням статуї. Вона рухалась від ниті до ниті та задоволено шипіла, блискаючи крізь темряву своїми чотирма очима. Їй або нікуди було поспішати, або у неї були повільні ноги.
Аннабет сподівалась, що справа у повільності.
Хоча чи мало це значення? Аннабет неспроможна була втекти і не дуже вірила в перемогу у битві. Арахна, певно, важила кілька сотень фунтів. Її ноги з шипами були бездоганними для захоплення та вбивства здобичі. До того ж, павучиха певно мала інші жахливі здібності — отруйний укус, жбурляння павутинням, як давньогрецька людина-павук.
Ні, бійка не допоможе.
Залишаються хитрощі та мозок.
У давніх легендах Арахна зазнала неприємностей через гординю. Вона хизувалась своїми гобеленами, стверджуючи, що вони кращі, ніж в Афіни. Це призвело до першого олімпійського реаліті-шоу «То ти вважаєш, що плетеш краще, ніж богиня?», у якому Арахна зазнала нищівної поразки.
Аннабет дещо розумілася на гордині. Вона мала таку саму фатальну ваду. Їй часто доводилось нагадувати собі, що не усе на світі слід робити самотужки. Вона не завжди була найкращою у кожній справі. Іноді Аннабет занадто зосереджувалась на меті та забувала про потреби інших, навіть Персі. Її легко було відволікти розмовою на улюблені теми.
Але чи зможе вона використати цю слабкість проти павучихи? Можливо, якщо тягнути час... хоча навіщо? Її друзі не зможуть до неї дістатись, навіть якщо дізнаються, куди йти. Кавалерія не прийде. І все ж, тягнути час — це краще, ніж помирати.
Намагаючись зберегти спокійний вираз обличчя, що було складно через зламану щиколотку, Аннабет покульгала до найближчого гобелена — пейзажів Стародавнього Рима.
— Неймовірно, — промовила вона. — Розкажіть мені про цей гобелен.
Арахна стиснула губи з мандибулами.
— Тобі навіщо? Ти незабаром помреш.
— Ну, так. Але ви так приголомшливо зобразили світло. Ви користувались справжніми золотими нитками для сонячних променів?
Плетіння і справді було вражаючим. Аннабет не треба було навіть вдавати цікавість.
Арахна самовдоволено посміхнулась.
— Ні, дитя. Не золото. Я змішала декілька кольорів — яскраво-жовтий з більш темними відтінками. Саме це дало ефект тривимірного зображення. .
— Прекрасно.
Розум Аннабет розділився на два відділення: одне підтримувало розмову, інше несамовито хапалося за будь-яку хитрість, що може допомогти вціліти. На думку не спадало нічого корисного. Арахну перемагали тільки раз — це була сама Афіна. Для цього їй знадобились божественні чари та неймовірні навички у плетінні.