— На це знадобиться чимало павутиння, — поскаржилась павучиха. — Більше ніж я здатна створити за рік.
Аннабет сподівалась на це. Вона розрахувала вагу та розмір конструкції відповідно до цього.
— Вам доведеться розплутати статую. Використайте старі нитки.
Арахна було заперечила, але Аннабет змахнула на Афіну Парфенос, наче та була нічого не варта.
— Що важливіше — вкривати стару статую чи довести, що ваші роботи найкращі? Звісно, вам доведеться бути неймовірно обережною, бо треба залишити достатньо павутини, щоб кімната не розвалилась. Тож, якщо ви гадаєте, що це занадто важко...
— Я цього не говорила!
— Гаразд. Просто... Афіна сказала, що створити цю плетену структуру — неможливе завдання для будь-якого ткача, навіть для неї. Тому, якщо ви сумніваєтеся, що...
— Афіна таке сказала?
— Ну, так.
— Та це просто смішно! Я зможу!
— Чудово! Але вам доведеться почати негайно, перш ніж олімпійці оберуть іншого майстра для своїх прикрас.
Арахна заричала.
— Якщо ти обманюєш мене, дівча...
— Я залишусь тут, як ваша заручниця, — нагадала Аннабет. — Куди мені йти? Щойно ви закінчите скульптуру, то погодитесь, що ніколи не створювали нічого видатнішого. Коли ж ні, то я з радістю помру.
Арахна завагалась. Її шпичасті ноги були так близько, що вона могла б одним швидким рухом проколоти Аннабет.
— Гаразд, — промовила павучиха. — Одне останнє змагання... проти себе самої!
Арахна поповзла по павутині та почала розплутувати Афіну Парфенос.
L Аннабет
Аннабет втратила плин часу.
Вона відчувала, як з’їдена раніше амброзія починає зцілювати ногу, але біль усе одно був настільки сильним, що пронизував її аж до шиї. Усюди по стінах бігали у темряві маленькі павучки, наче чекаючи наказів господині. Тисячі з них шаруділи за гобеленами, через що плетені картини рухались, наче від вітру.
Аннабет сіла на напіврозвалену підлогу та намагалася не втрачати марно сил. Поки Арахна не дивилась, вона спробувала надіслати друзям сигнал через Дедалів ноутбук, але, звісно, марно. Таким чином їй не залишалось нічого, окрім як вражено та налякано спостерігати за роботою Арахни, яка з гіпнотичною швидкістю рухала своїми вісьма ногами та розплутувала пряжу навколо статуї.
У своєму золотому вбранні та з блискучим обличчям зі слонової кістки Афіна Парфенос лякала навіть більше, ніж Арахна. Грізні опущені очі наче говорили «Принеси мені чогось смачненького або пошкодуєш». Аннабет могла уявити себе в античній Греції, як входить у Парфенон та бачить масивну богиню зі щитом, списом, величезним змієм та Нікою, крилатим духом перемоги, у вільній руці. Цього було достатньо, щоб у будь-якого смертного поповзли мурахи по спині.
Ба більше того, статуя випромінювала могутність. Що більше Арахна знімала павутиння, то теплішим ставало повітря навколо статуї. Її шкіра зі слонової кістки світилась життям. Павучки, які повзали кімнатою, почали хвилюватись та відступати назад у коридор.
«Напевно павутиння Арахни якимсь чином маскувало та приглушувало чари статуї», — подумала Аннабет. Тепер, коли Афіна Парфенос знову була вільною, вона наповнювала кімнату чарівною енергією. Протягом століть перед її очима промовляли молитви та запалювали підношення, вона була зосередженням могутності Афіни.
Арахна цього не помічала. Вона все бурмотіла собі під ніс, підраховуючи ярди пряжі та обчислюючи, скільки ниток потрібно для її проекту. Щоразу, коли павучиха починала вагатись, Аннабет вигукувала щось підбадьорливе та нагадувала, як дивовижно виглядатимуть гобелени на Олімпі.
З часом статуя стала настільки теплою та яскравою, що Аннабет змогла роздивитись більше деталей святилища: римську кам’яну кладку, що колись, напевно, осліплювала білизною; потемнілі кістки минулих жертв Арахни; здобич у павутинні та масивні канати, що з’єднували підлогу зі стелею. Тільки тепер Аннабет побачила, наскільки крихкі на підлозі мармурові плитки. Їх укривав товстий шар павутиння — як сіткою вкривають розбите дзеркало, щоб трималося вкупі. Варто було Афіні Парфенос хоч трохи зсунутись з місця, на підлозі починали утворюватися нові тріщини. У деяких місцях зяяли дірки не менші за кришки каналізаційних люків. Аннабет майже шкодувала, що стало так світло. Навіть якщо її план буде успішним і їй вдасться здолати Арахну, вона не певна була, що зможе вибратися з цієї кімнати живою.
— Стільки павутиння, — пробурмотіла Арахна. — Вистачило б на двадцять гобеленів...
— Не зупиняйтесь! — вигукнула Аннабет. — У вас чудово виходить.