Аннабет удалось розрізати нитку і відповзти геть, але маленькі павуки вже оточили її.
Дівчина зрозуміла, що всіх її зусиль виявилось замало. Їй не судилось вибратися звідси. Діти Арахни незабаром вб’ють її біля підніжжя статуї матері.
«Персі, — подумала вона. — Пробач».
Тієї миті кімната застогнала — і стеля вибухнула у вогні.
LI Аннабет
На долю Аннабет випало чимало дивних речей, але дощ з автівок вона бачила вперше.
Коли дах обвалився, дівчину осліпило сонячним світлом. Вона мигцем побачила «Арго II», що ширяв у небі. Корабель певно вистрелив з балісти та продірявив землю просто під собою.
Униз полетіли величезні уламки асфальту, не менші за гаражні двері, та шість чи сім італійських автівок. Одна звалилась на Афіну Парфенос, але сяюча аура статуї спрацювала як силовий бар’єр, тому автівка відскочила геть. На жаль, у напрямку Аннабет.
Дівчина відстрибнула вбік і підвернула свою ушкоджену ногу. Вона ледве не знепритомніла від хвилі шаленого білю. Наступної миті Аннабет перевернулась на спину і побачила, як «Фіат 500» обрушився на Арахну у шовковій пастці, продавив підлогу та зник разом із китайськими павучниками.
Падаючи у прірву, Арахна здійняла такий виск, що могла б заглушити товарний потяг на перехресті шляхів, але її голос швидко стихнув. Усюди навколо Аннабет продовжували падати уламки і залишати у підлозі дірки.
Афіна Парфенос залишилась неушкодженою, хоча мармур під її п’єдесталом укрився розколинами. Аннабет була з ніг до голови у павутинні. Вона почала тягнути за нитки, що висіли на ній, наче на маріонетці. Дивовижним чином жодний з уламків не впав на неї. Хотілось вірити, що її захистила статуя, хоча Аннабет підозрювала — це звичайне везіння.
Армія павуків зникла. Вони або втекли назад у пітьму, або звалились у прірву. Сонячне світло заливало печеру. Гобелени Арахни на стінах почали розсипатися на пил. Аннабет боляче було дивитись на це — особливо на гобелен, що зображував її з Персі.
Проте усе це стало несуттєвим, коли згори пролунав голос її хлопця:
— Аннабет!
— Тут! — схлипнула вона.
З одним відчайдушним криком її наче залишили всі страхи. «Арго II» опускався. Вона побачила Персі, який перехилився через борт. Його усмішка була кращою за будь-які гобелени.
Кімната продовжувала трястись, але Аннабет удалося підвестися. Підлога під нею поки що була стабільною. Її рюкзак опинився невідомо де, разом із Дедаловим ноутбуком. Бронзовий кинджал, який вона не полишала із семи років, теж зник — швидше за все впав у яму Але Аннабет було байдуже. Вона вижила.
Дівчина обережно наблизилась до краю діри, що залишив «Фіат». Зазубрені скелясті стіни круто опускались у темряву — настільки далеко, наскільки бачили очі. Тут і там стирчали невеличкі виступи, але на них не було нічого, окрім ниток павутини, що звисали, наче новорічна мішура.
Цікаво, чи Арахна казала правду про ущелину? Чи впала павучиха у Тартар? Аннабет намагалася відчути задоволення від цієї думки, але натомість її охопив сум. Арахна дійсно створювала прекрасні речі. Вона страждала тисячоліттями, а тепер навіть її останні гобелени розсипались. Після усього цього, падіння у Тартар здавалось занадто жорстоким кінцем.
Заднім числом Аннабет збагнула, що «Арго II» зупинився приблизно за сорок футів над підлогою. Опустилась драбина, але Аннабет не могла відвести очей від темряви. Тоді біля неї раптом з’явився Персі. Його пальці стиснули її долоні.
Він лагідно повернув її від ями та пригорнув до себе. Вона ткнулась обличчям у його груди і розридалась.
— Усе гаразд, — промовив він. — Ми разом.
Він не сказав: «З тобою все добре» або «Ми живі». Після всього, що вони витримали за останній рік, Персі розумів, що немає нічого важливішого, ніж бути разом. І саме за це вона його кохала.
Їхні друзі зібрались навколо. Серед них був і Ніко ді Анжело, але думки Аннабет настільки затьмарилися, що її це зовсім не здивувало. Їй здавалось, що інакше і бути не могло.
— Твоя нога... — Пайпер присіла біля неї та оглянула шину з бульбашкової обгортки. — Ох, Аннабет, що тут сталось?
Аннабет почала пояснювати. Говорити було важко, але з кожним реченням слова давались їй дедалі легше. Персі не відпускав її руку, що також додавало їй впевненості. Коли вона закінчила, обличчя друзів виглядали здивованими.
— Боги олімпійські, — промовив Джейсон. — Ти пройшла крізь усе це сама. Зі зламаною щиколоткою.