Аннабет намагалась це приховувати, проте досі не довіряла цьому хлопцеві на всі сто. Він був занадто бездоганним — завжди дотримував правил, завжди шляхетно поводився. Навіть зовнішність його була занадто бездоганною. Аннабет ніяк не могла позбутися нав’язливих думок: «Раптом це обман і він зрадить нас? Раптом ми дістанемося Табору Юпітера, а він вигукне: “Агов, римляни! Погляньте на полонених, яких я вам привіз!”?»
Аннабет сумнівалася, що таке станеться. І все ж, кожний погляд на Джейсона викликав у неї гіркий присмак у роті. Адже він — частина Гериної «програми з обміну», що мала познайомити два табори. Її набридлива величність, цариця Олімпу, переконала решту богів, що, тільки об’єднавши сили, дві їхні групи дітей, римляни і греки, здатні врятувати світ від лихої богині Геї, яка пробуджується під землею, та її жахливих дітей-велетнів.
Без попередження Гера викрала Персі Джексона, хлопця Аннабет, стерла його пам’ять і відрядила у римський табір. В обмін греки отримали Джейсона. Його провини у цьому не було. Але щоразу, коли Аннабет дивилась на нього, то пригадувала, наскільки сумує за Персі.
Персі... який зараз десь там, унизу.
О, боги! Відчувши, як починає панікувати, вона змусила себе заспокоїтись. Не час втрачати здоровий глузд.
«Я — дитина Афіни, — сказала вона до себе. — Я мушу дотримувати плану і не відволікатись».
Аннабет знову відчула знайоме тремтіння, наче до неї підкралася психічно неврівноважена снігова людина і тепер дихає їй просто в шию. Дівчина озирнулась, але позаду не було нікого.
Мабуть, нерви. Навіть мешкаючи у світі богів та чудовиськ, Аннабет важко було повірити, що на новому кораблі можуть з’явитися якісь привиди. «Арго II» був чудово захищений. Щити з небесної бронзи вздовж бортів були зачаровані так, щоб відлякувати чудовиськ, а їхній бортовий сатир, тренер Хедж, відчув би запах будь-якого незваного гостя на кораблі.
Якби ж Аннабет могла звернутися за порадою до мами! Але зараз це було неможливим. Після тієї жахливої зустрічі минулого місяця, коли вона отримала найгірший подарунок у своєму житті...
Холод почав дошкуляти сильніше. Аннабет здалося, що вітер доніс до неї чийсь невиразний сміх. Кожний м’яз її тіла напружився. Ось-ось мало статися щось дуже погане.
Вона вже ледве не наказала Лео повернути назад, але в долині знизу залунали горни. Римляни їх помітили.
Аннабет гадала, що знає, чого очікувати. Джейсон детально описав їй Табір Юпітера. І все ж вона насилу могла вірити очам. Оточена Оклендськими пагорбами долина була щонайменше вдвічі більша за Табір Напівкровок. Невелика річка огинала її по колу, наче велика літера G, і впадала в блискуче блакитне озеро.
Просто під кораблем, на березі озера мерехтів у сонячному світлі Новий Рим. Аннабет упізнала місця, що описував їй Джейсон: іподром, амфітеатр, храми та парки, район Семи Пагорбів зі звивистими вуличками, барвистими віллами та квітучими садами.
Вона побачила свіжі сліди битви римлян із військом чудовиськ. У даху будівлі, що, певно, була місцем збору сенату, зіяла діра. Головну площу вкривали воронки від снарядів. Фонтани і статуї лежали зруйновані.
З будівлі сенату юрбою вибігали підлітки, щоб краще розгледіти «Арго II». Ще більше римлян виходили з крамниць та кав’ярень, витріщалися та вказували пальцями на корабель, що знижував висоту.
Приблизно за півмилі на захід, звідки лунали горни, стояв на пагорбі римський форт. Він був точнісінько таким, як на ілюстраціях у книжках Аннабет з військової історії: захисний рів, оточений кілками, височенні стіни та сторожеві вежі, озброєні скорпіонами. Усередині, вздовж головної вулиці — Віа Принципаліс, — тягнувся ідеальний ряд білих бараків.
Із воріт вийшла колона напівбогів і поквапилась у місто, поблискуючи на сонці обладунками та списами. Поміж них рухався справжній слон.
Аннабет хотіла посадити «Арго II», перш ніж ці загони дістануться міста, але земля досі була в кількох сотнях футів. Дівчина огледіла натовп, сподіваючись побачити Персі.
А потім позаду неї щось вибухнуло. Її ледве не викинуло за борт. Вона обернулась й опинилась віч-на-віч із розлюченою статуєю.
— Неприпустимо! — заволала кам’яна людина.
Вочевидь, статуя з’явилася на палубі разом із вибухом. З її плечей клубочився сірчаний жовтий дим, а з кучерявого волосся сипалася зола. Нижче пояса статуя була квадратним мармуровим п’єдесталом, вище — м’язистою фігурою людини у висіченій тозі.
— На моєму віку жодна зброя не потрапить за По-мерійську межу! — оголосила статуя голосом знервованого вчителя. — І, безсумнівно, жодний грек!