А ще вона, здавалось, ладнала з людьми, на відміну від Лео, який значно краще почувався з машинами. Щось живе, на кшталт коней чи дівчат? Він навіть гадки не мав, як вони влаштовані.
До того ж Хейзел — дівчина Френка, тому Лео розумів, що має триматися на відстані. Та попри все це волосся так приємно пахнуло, і його серце калатало проти волі. Можливо, справа у швидкості коня.
Аріон ураганом увірвався на берег. Він затупотів копитами й переможно заіржав, зовсім як тренер Хедж з його бойовим кличем.
Хейзел і Лео спішились. Аріон почав загрібати копитом пісок.
— Він хоче їсти, — пояснила Хейзел. — Йому до смаку золото, але...
— Золото?
— Але погодиться й на траву. Іди, Аріоне. Дякую за поїздку. Я тебе покличу.
За мить кінь зник, залишивши по собі лише смугу пари над поверхнею озера.
— Швидкий кінь, — промовив Лео, — але дуже затратний.
— Насправді ні. Золото — це просто.
Лео здійняв брови.
— Тобто просто? Благаю, скажи мені, що ти не родичка царя Мідаса. Не дуже приємний тип.
— Не зважай. — Хейзел стиснула губи, наче шкодувала, що почала розмову.
Від цього цікавість Лео тільки зросла, але він вирішив не тиснути на дівчину. Він став навколішки й зачерпнув рукою білосніжний пісок.
— Ну... одна проблема розв’язана. Це — вапно.
Хейзел насупилася.
— Усе узбережжя?
— Еге. Бачиш? Гранули бездоганно круглі. Це не пісок, це — оксид кальцію.
Лео дістав з пояса для інструментів пластиковий пакет і занурив руку у вапно.
Раптом він застиг: пригадав усі рази, коли богиня Гея з’являлась перед ним у землі — її спляче обличчя з пилу, піску та бруду. Вона любила дражнити його. Лео уявив на білому кальції її заплющені очі та замріяну посмішку.
«Іди, маленький герою, — промовила Гея. — Без тебе корабель не можна полагодити».
— Лео? — спитала Хейзел. — З тобою все гаразд?
Хлопець важко зітхнув. Геї тут немає, він просто сам себе залякує.
— Так. Так, усе гаразд.
Він почав заповнювати пакет.
Хейзел стала навколішки поряд і почала допомагати.
— Треба було взяти відерце й лопатки.
Ця думка поліпшила Лео настрій. Він навіть усміхнувся.
— Могли б збудувати палац із піску.
— Палац із вапна.
Їхні погляди зустрілись.
Хейзел відвернулась.
— Ти такий схожий на...
— Семі?
Вона відсахнулася.
— Ти знаєш?
— Гадки не маю, хто такий Семі. Але Френк запитував у мене, чи впевнений я, що це не моє ім’я.
— І... не твоє?
— Ні! Трясця.
— А в тебе немає брата-близнюка або... — Хейзел затялася. — Твоя родина з Нового Орлеану?
— Ні. З Х’юстона. А що? Семі — це хлопець, якого ти колись знала?
— Я... пусте. Ти просто схожий на нього.
Неважко було здогадатися, що дівчина занадто збентежена, щоб розповідати ще щось. Але якщо Хейзел — дитина з минулого, то чи означає це, що Семі жив у сорокових? Якщо так, то звідки його знає Френк? Хай там як, чому Хейзел припускала, що Лео — це Семі, якщо минуло стільки часу?
Вони мовчки наповнили пакет. Лео запхав його у свій пояс, і пакет зник — ані ваги, ані об’єму, ані незручностей, — хоча Лео знав: торба буде на місці, варто за нею потягнутися. Усе, що вміщується в кишеню пояса, Лео міг носити при собі. Він обожнював цю річ. От би кишені були достатньо великими для бензопили чи, можливо, базуки.
Він підвівся й оглянув острів: кришталево-білі дюни, трав'яні ковдри й валуни, вкриті кіркою солі, що нагадувала морозний візерунок.
— Фестус запевнив, що неподалік є небесна бронза, але я не знаю де...
— Сюди. — Хейзел указала вздовж пляжу. — Ярдів п’ятсот звідси.
— Звідки ти?
— Дорогоцінні метали, — відповіла дівчина. — Подарунок від Плутона.
Лео пригадав, що вона розповідала про золото.
— Корисна здібність. Ведіть, пані Металодетектор.
Сонце схилялося за горизонт, небо заграло химерною сумішшю пурпурового та жовтого. За інших умов, Лео б насолоджувався прогулянкою пляжем у компанії привабливої дівчини, та що далі вони йшли, то більше він нервував. Нарешті Хейзел повернула в глиб суші.
— Упевнена, що це слушна думка? — запитав він.
— Ми вже близько, — відповіла вона. — Ходімо. Одразу за дюнами вони побачили жінку.
Вона сиділа на валуні посеред луки. Неподалік стояв чорний хромований мотоцикл, але в кожного з його коліс, там де мали б бути спиці та диск, бракувало трикутного фрагмента, тож вони нагадували Пакмена. У такому стані мотоцикл далеко не поїхав би.