— Мертвих людей, — промовила Ехо, з докором у голосі.
Лео усвідомив, що Хейзел потупила очі в землю.
— Е-е... вибач, — пробурмотів він. — Я інше мав на увазі.
— Увазі. — Ехо вказала на дальній берег острова.
— Ти хочеш нам щось показати? — запитала Хейзел і почала спускатися з валуна, Лео зробив те саме.
Навіть зблизу Ехо було важко розгледіти. Ба більше — що довше ти на неї дивився, то непомітнішою вона ставала.
Ти впевнена, що ти справжня? — поцікавився він. Тобто... з плоті та крові?
Плоті та крові. — Вона доторкнулась до обличчя Лео, від чого той аж здригнувся. Її пальці були теплими.
То... ти змушена все повторювати? — запитав він.
— Усе повторювати.
Лео насилу втримав посмішку.
— Це може бути весело.
Весело, — нещасно промовила вона.
— Блакитні слони.
— Блакитні слони.
— Поцілуй мене, дурень.
— Дурень.
— Агов!
— Агов!
— Лео, — заблагала Хейзел. — Не дражни її.
— Не дражни її, — погодилась Ехо.
— Гаразд, гаразд, — промовив Лео, хоча стриматись було важко. Не щодня зустрічаєш когось із вбудованою функцією відтворення звуків. — То на що ти там вказувала? Тобі потрібна допомога?
— Допомога, — рішуче погодилась Ехо.
Вона подала їм знак іти за нею й почала спускатися схилом. Лео вдавалося простежити за її пересуванням, тільки завдяки ворушінню трави та мерехтінню її сукні, яка змінювалась відповідно до кольору валунів.
— Нам краще поквапитись, — промовила Хейзел. — Або ми її загубимо.
Вони знайшли обіцяну проблему... Якщо так можна назвати натовп привабливих дівчат. Ехо привела їх на трав’янисту луку у формі кратера з маленьким ставком посередині. Біля води скупчилося кілька десятків німф. Принаймні Лео припустив, що це німфи. Як і ті, які мешкали в Таборі Напівкровок, ці розгулювали в прозорих сукнях і босоніж. Їхні обличчя походили на обличчя ельфів, а шкіра мала легке зеленувате забарвлення.
Лео не розумів, що відбувається, але всі німфи тіснилися в одному місці, звернені обличчями до ставка і штовхаючись за кращі місця. Деякі здіймали в руках телефони, намагаючись зробити світлини через голови інших. Лео ніколи не бачив німф з телефонами. Що ж вони там побачили? Може, труп? Якщо так, то чому вони так збуджено підстрибують та хихотять?
— На що вони дивляться? — поцікавився Лео.
— Дивляться, — зітхнула Ехо.
— Є тільки один спосіб з’ясувати. — Хейзел покрокувала вперед і почала проштовхуватися крізь натовп. — Вибачте! Перепрошую!
— Агов! — поскаржилась одна німфа. — Ми прийшли першими!
— Еге ж, — фиркнула інша. — Ти його не зацікавиш.
У цієї німфи на щоках були намальовані два величезних серця. Зверх сукні вона носила футболку з написом: «OMG, Я <3 Н!!!»
— Е-е, напівбожі справи, — промовив Лео, намагаючись здаватись діловим. — Посуньтесь! Дякую!
Німфи невдоволено зашуміли, але розступилися. Мандрівники побачили парубка, який стояв навколішки перед ставком і витріщався у воду.
Лео зазвичай не звертав уваги на зовнішність хлопців. Мабуть, це було результатом дружби з Джейсоном: високим, білявим, сильним — одне слово, повною його протилежністю. Лео звик, що його не помічають дівчата. Принаймні, він розумів, що ніколи не приверне увагу дівчини своєю зовнішністю, тому сподівався, що коли-небудь зробить це своєю унікальністю та почуттям гумору, хоча поки що це, вочевидь, не спрацьовувало.
Хай там як, Лео не міг не визнати, що хлопчина біля ставка був неймовірно привабливим. У нього були бездоганні риси обличчя, а його губи та очі могли водночас належати і вродливій жінці, і мужньому чоловікові. Темне волосся спадало на брови хлопця. Йому могло б виповнитися років сімнадцять-двадцять. А його тіло було наче у танцюриста: довгі граційні руки, м’язисті ноги, тверда постава та царствена незворушність на обличчі. На ньому були звичайна біла футболка і джинси, а ще він мав лук із сагайдаком, скріплені ременями на спині. Зброєю, вочевидь, давно ніхто не користувався, бо стріли вкрилися шаром пилу, а на кінці лука висіло павутиння.
Коли Лео наблизився, то помітив, що обличчя хлопця неприродньо золотаве. Вечірня заграва відблискувала від величезного листа небесної бронзи, що лежав на дні ставка, й омивала обличчя красунчика м’яким сяйвом.
Хлопчина, здавалось, був зачарований своїм віддзеркаленням у металі.
Хейзел різко заковтнула повітря.
— Він вродливий.
Німфи навколо неї завищали й заплескали в долоні на знак згоди.
— Вродливий, — мрійливо пробурмотів парубок, не спускаючи очей з води. — Я такий вродливий.