Аннабет розсміялась.
— Знаєш, чому мені тут подобається? Справа не тільки у краєвиді. Це місце тобі ні про що не нагадує?
Персі озирнувся навколо: клітки й стайні, з балки звисає світильник з небесної бронзи, запах сіна і, авжеж, Аннабет поряд, її вродливе обличчя, ледве освітлене м’яким бурштиновим сяйвом.
— Та вантажівка із зоопарку, — вирішив Персі. — У якій ми їхали до Вегасу!
Її усмішка свідчила, що він угадав.
— Це було так давно, — сказав Персі. — Ми опинилися тоді в кепському становищі. Тягалися по всій країні в пошуках тієї дурнуватої блискавки. Застрягли у вантажівці з купкою бідолашних тварин. Як ці спогади можуть викликати у тебе ностальгію?
— Тому що, риб’ячі ти мізки, ми тоді вперше віч-на-віч з тобою по-справжньому поговорили. Я розповіла тобі про свою родину і...
Вона дістала своє табірне намисто, на якому висіло університетське кільце її батька та різнокольорові намистини за кожний рік у Таборі Напівкровок. Тепер на шкіряному шнурку було ще дещо: червоний кораловий брелок, який Персі подарував їй, коли вони почали зустрічатись. Він приніс його з батькового палацу на дні океану.
— І, — Аннабет продовжила: — це нагадує мені, як довго ми знаємо одне одного. Нам тоді виповнилося дванадцять, Персі. Можеш у це повірити?
— Ні, — визнав він. — То... ти зрозуміла, що я тобі подобаюсь ще тоді?
Вона самовдоволено посміхнулась.
— Спочатку я тебе ненавиділа. Ти мене дратував. Потім я змогла терпіти твою присутність. І тільки за кілька років...
— Гаразд, я зрозумів!
Вона нахилилась і поцілувала його: чудовий поцілунок без сторонніх свідків — ані римлян, ані волаючих сатирів-наглядачів.
— Я сумувала за тобою, Персі.
Персі хотів сказати їй те саме, але цих слів здавалося замало. Поки він перебував на боці римлян, то залишався живим лише завдяки думкам про Аннабет. «Я сумував за тобою!» не зовсім відповідало цьому.
Він пригадав, як увечері Пайпер змусила ейдолонів залишити його свідомість. Персі навіть не здогадувався про присутність духа, поки дівчина не використала свої чари. А коли ейдолон пішов, з його чола наче витягли розпечену спицю. Він і не усвідомлював, який сильний біль відчуває, поки в ньому жив дух. А потім думки прояснились і душа знову зручно оселилась у тілі.
Сидячи тут, з Аннабет, він відчував дещо схоже. Останні кілька місяців нагадували один з його химерних снів. Події у Таборі Юпітера здавались так само туманними й несправжніми, як та бійка із Джейсоном, коли ними обома керували ейдолони.
Однак Персі не шкодував про час, проведений у римському таборі. Завдяки цій пригоді він дізнався про багато речей.
— Аннабет, — невпевнено промовив він, — у Новому Римі напівбоги можуть спокійно прожити все життя.
Її вираз обличчя посерйознішав.
— Рейна пояснила мені. Але, Персі, твоє місце у Таборі Напівкровок. То інше життя...
— Знаю. Але поки я був там, я бачив стількох напівбогів, які живуть без страху: підлітки відвідують коледж, пари одружуються та народжують дітей. У Таборі Напівкровок немає нічого подібного. Я постійно розмірковував про нас із тобою... і, можливо, одного дня, коли ця війна з велетнями скінчиться...
У золотавому світлі важко було сказати напевне, але йому здалось, що Аннабет зашарілась.
— О, — промовила вона.
Персі злякався, що бовкнув чогось зайвого. Може, він налякав її своїми грандіозними планами на майбутнє. Зазвичай плани складала вона. Персі лайнувся про себе.
Хоч він і знав Аннабет стільки років, але часто не міг її зрозуміти. Навіть після кількох місяців їхні стосунки здавались новими й крихкими, наче скляна скульптура. Він до смерті боявся припуститися помилки й зруйнувати все.
— Вибач, — промовив Персі. — Я просто... я мусив про це думати, щоб мати сили рухатись далі. Це обнадіювало мене. Забудь про те, що...
— Ні! Ні, Персі. Боги, це так мило. Просто... можливо, ми спалили цей міст. Якщо ми не владнаємо стосунки з римлянами... що ж, дві сторони напівбогів ніколи не ладнали. Тому боги й тримали нас окремо. Сумніваюся, що для нас колись знайдеться місце там.
Персі не хотів сперечатись, але не міг відпустити надію. Це здавалось важливим — не тільки для нього й Аннабет, але й для інших напівбогів. Належати до двох світів водночас — це мусило бути можливим. Зрештою, такою була сутність життя напівбога — не належати повністю ані до смертного світу, ані до Олімпу, проте намагатися ладнати з обома сторонами своєї природи.
На жаль, думки про це нагадали йому про богів, майбутню війну і про сон з близнюками Ефіальтом та Отом.