Хейзел зморщила ніс.
— Що ти верзеш?
— Просто цікаво, який на мене попит останнім часом. Ну, я розумію, що не такий дорогий, як Персі чи Джейсон, можливо... Але я вартий, ну, хоча б двох Френків чи трьох?
— Агов! — поскаржився Френк.
— Годі! — наказала Аннабет. — Принаймні ми знаємо, що наш наступний крок — дістатись до Чарльстона і знайти мапу.
Пайпер оперлась об контрольну панель. Сьогодні вона заплела в косу біле пір я, що чудово пасувало її темно-брунатному волоссю. Де вона знаходить на це час? Сама Аннабет ледве не забувала причісуватися.
— Мала, — промовила Пайпер. — Мапа навіщо?
— Для Знака Афіни. — Персі обережно поглянув на Аннабет, наче боявся, що перетнув межу. Дівчина, певно, дуже чітко дала знати, що не хоче говорити на цю тему.
— Чим би не був цей знак, — продовжив він. — Ми знаємо, що він веде до чогось важливого в Римі, чогось, здатного з’єднати прірву між римлянами та греками.
— Загибель велетнів, — додала Хейзел.
Персі кивнув.
— І у моєму сні велетні говорили щось про статую.
— Гм... — Френк покрутив на пальцях свої «не зовсім китайські наручники». — Якщо вірити Форкію, шукати її — божевілля. Але що воно таке?
Усі подивились на Аннабет. Вона відчула поколювання в потилиці, наче всі думки з голови жадали вирватись назовні: статуя... Афіна... греки і римляни, її кошмари, сварка з мамою. Окремі частини починали утворювати цілісну картину, але Аннабет не вірила, що це правда. Відповідь була занадто важливою і лякала її до смерті.
Вона помітила погляд Джейсона. Він, здавалось, читав її думки. Вони подобались йому не більше, ніж їй самій. І знову Аннабет охопили сумніви: «Чому цей хлопець змушує мене так нервувати? Він справді на моєму боці?» Може, про це говорила її матір...
— Я... я близька до відповіді, — промовила вона. — Я дізнаюсь більше, якщо ми знайдемо мапу. Джейсоне, ця твоя реакція на Чарльстон... Ти навідувався туди раніше?
Джейсон невпевнено поглянув на Пайпер. Чому? Аннабет гадки не мала.
— Так, — визнав він. — У нас із Рейною там було завдання близько року тому. Ми рятували імперське золото з «Ханлі».
— З чого? — поцікавилася Пайпер.
— Оце так! — промовив Лео. — Це перша військова субмарина, що вдало потопила корабель під час громадянської війни. Завжди мріяв її побачити.
— Її сконструювали римські напівбоги, — продовжив Джейсон. — На ній знаходився таємний запас торпед із імперського золота... Перш ніж ми їх забрали й повернули до Табору Юпітера.
Хейзел схрестила руки.
— Отже, римляни бились на стороні Конфедератів? Як онучка жінки, яка була рабинею, не зважайте, якщо я просто скажу... Не круто.
Джейсон виставив долоні перед собою.
— Я особисто тоді ще не народився. До того ж не всі римляни були на одному боці. Так само, як і греки. Але, в цілому, згоден. Не круто. Іноді напівбоги помиляються. — Він сором’язливо поглянув на Хейзел. — Наприклад, коли поводяться занадто недовірливо. І говорять не подумавши.
Хейзел витріщилась на нього. Повільно вона почала розуміти, що він перепрошує.
Джейсон штурхнув ліктем Лео.
— Ай! — поскаржився Лео. — Тобто так... помиляються. Коли, наприклад, не довіряють чиїмсь братам, які, ну, можливо, потребують, порятунку. Гадаю.
Хейзел стиснула губи.
— Гаразд. Назад у Чарльстон. Хочете сказати, що нам слід знову оглянути субмарину?
Джейсон знизав плечима.
— Ну... на думку спадають лише два місця в Чарльстоні, що можна оглянути. Музей, де зберігається «Ханлі», — одне з них. Там багато реліквій громадянської війни. Maпy могли заховати десь поміж ними. Я знаю приміщення. Можу провести туди загін.
— Я піду, — промовив Лео. — Це звучить круто.
Джейсон кивнув. Він повернувся до Френка, який намагався витягти пальці зі своїх китайських наручників.
— Тобі теж слід піти, Френку. Твоя допомога нам не завадить.
Френк здавався здивованим.
— Чому? В акваріумі я приніс небагато користі.
— Ти чудово впорався, — запевнив його Персі. — Знадобились сили всіх трьох, щоб розбити те скло.
— До того ж ти — дитина Марса, — промовив Джейсон. — Привиди переможеної сторони змушені тобі служити. А в музеї у Чарльстоні немало привидів-конфедератів. Ти потрібен, щоб тримати їх у шорах.
Френк напружено глитнув. Аннабет пригадала розповідь Персі про те, як Френк перетворився на велетенську золоту рибку, і ледве втримала усмішку. Вона більше ніколи не зможе дивитися на цього здорованя, не уявляючи його коропом.
— Гаразд. — Нарешті погодився Френк. — Звісно.