Він розгублено подивився на свої пальці, які не міг дістати з наручників-пастки.
— Е-е, як?
Лео захихотів.
— Друзяко, ти що ніколи не бачив таких? Щоб звільнитись, потрібно знати один простий трюк.
Френк знову безуспішно смикнув руки. Навіть Хейзел насилу втримувалася від сміху.
Френк скорчив зосереджену мину і раптом зник. На його місці на палубі, поряд із порожніми китайськими наручниками, сиділа зелена ігуана.
— Молодець, Френку Чжане! — сухо промовив Лео, імітуючи голос Хірона. — Саме так люди й звільняються від китайських наручників — перетворюються на ігуан.
Усі розсміялись. Френк знову перетворився на людину, підняв наручники й запхав їх назад у рюкзак. А потім ніяково посміхнувся.
— Хай там як, — промовив Френк, вочевидь, бажаючи якомога швидше змінити тему. — Музей — це одне місце, що ми оглянемо. Але, е-е, Джейсоне, ти вважаєш, що таких місць два?
Усмішка Джейсона згасла. Про що б він зараз не думав, Аннабет була переконана, що це щось неприємне.
— Так, — промовив хлопець. — Інше місце називається «Беттері» — це парк біля гавані. Останнього разу, коли я там був... з Рейною... — Джейсон глянув на Пайпер, а потім поспіхом продовжив: — Ми дещо побачили в парку. Там був привид, що походив на духа молодої південки часів громадянської війни. Вона ширяла в повітрі й випромінювала світло. Ми намагалися заговорити до неї, але варто було тільки наблизитись, як вона зникала. А тоді Рейні дещо спало на думку. Вона сказала, що спробує самотужки, можливо, дух розмовляє тільки з жінками. Рейна підійшла до привиду сама, і, як і передбачала, дух із нею заговорив.
Усі чекали.
— І що вона сказала? — запитала Аннабет.
— Рейна відмовилась мені розповідати, — відповів Джейсон. — Але це напевне було чимось важливим. Вона здавалась... збентеженою. Може, почула пророцтво або якісь погані новини. Після цього випадку я ніколи не бачив Рейну в такому стані.
Аннабет замислилася над цим. Після випадку з ейдолонами вона не мала наміру наближатися до привидів, особливо, до тих, які ошелешують людей пророцтвами або поганими новинами. З іншого боку, її мама — богиня знань, а знання — це наймогутніша зброя. Безглуздо відмовлятись від будь-якого джерела інформації.
— Що ж, тоді пригода для дівчат, — промовила Аннабет. — Пайпер і Хейзел можуть піти зі мною.
Обидві кивнули, хоча Хейзел дещо збентежено. Вона, безперечно, надивилась на привидів, перебуваючи в Підземному царстві. Очі Пайпер зухвало блищали, наче промовляючи: «Що може Рейна, те можу і я».
Аннабет раптом усвідомила, що ці два завдання виконуватимуть шестеро з них, а отже, Персі залишиться на кораблі наодинці з тренером Хеджем. Як турботлива дівчина, вона не могла дозволити, щоб він опинився в такій ситуації.. До того ж, після стількох місяців розлуки їй зовсім не хотілось випускати його з поля зору. З іншого боку, Персі досі не міг оговтатися після зустрічі з поневоленими морськими істотами, тож йому, можливо, не завадив би відпочинок. Вона переглянулася з ним, безмовно запитуючи його думки. Він кивнув, наче відповідав: «Так. Усе буде гаразд».
— Тоді вирішили. — Аннабет повернулася до Лео, який роздивлявся свою консоль і слухав скрипіння та клацання Фестуса через інтерком. — Лео, скільки часу до прибуття в Чарльстон?
— Чудове запитання, — пробурмотів він. — Фестус щойно помітив велику зграю орлів позаду нас... Їх виявив радар далекої дії, у полі зору їх поки що немає.
Пайпер нахилилась над консоллю.
— Ти впевнений, що це римські?
Лео закотив очі.
— Ні, Пайпс! Це випадкова зграя велетенських орлів, які летять ідеальним ключем. Авжеж, вони римські! Ми можемо розвернутись і дати бій...
— Що буде жахливим рішенням, — промовив Джейсон, — і позбавить римлян будь-яких сумнівів щодо нашої ворожості.
— Або в мене є інше рішення, — продовжив Лео. — Якщо ми полетимо в Чарльстон прямо, то будемо там за кілька годин. Але орли нас наздоженуть — і нам буде непереливки. Натомість, ми можемо відрядити хибну мішень, щоб надурити орлів. А самі відхилимося від курсу, полетимо в Чарльстон довгим шляхом і опинимось там завтра вранці...
Хейзел почала було заперечувати, але він підвів руку.
— Знаю, знаю. Ніко в біді, і нам слід поспішати.
— Уже двадцять сьоме червня, — промовила Хейзел, — сьогодні, а потім лише чотири дні. І він помре.
— Знаю! Але так ми, можливо, спекаємося римлян на хвості. У нас однаково залишиться достатньо часу, щоб дістатися Рима.
Хейзел насупила брови.
— Це твоє достатньо...
Лео знизав плечима.