— Як ти це зробила? — вражено промовив він.
— Революційні давньогрецькі технології, — відповіла вона. — Гаразд, дивись. Будова цієї штуки — циліндричний двохосьовий джгут, тому в неї чудова еластичність. — Вона зробила так, що модель стиснулась і розтягнулась наче акордеон. — Якщо встромити пальці всередину, будова розтягується. Але коли намагаєшся позбавитися наручників, окружність стискається і плетіння стягується. Тому силою ти нізащо не звільнишся.
Френк ошелешено витріщився на неї.
— Як тоді звільнитися?
— Ну... — Вона показала йому свої розрахунки щодо того, яким чином наручники здатні не розриватися від неймовірного напруження і як це залежить від матеріалу джгута. — Досить вражаюче як для плетеної будови, еге ж? У медицині нею користуються для витягування хребта, а в електротехніці...
— Е-е, але звільнитися як?
Аннабет розсміялась.
— Не варто застосовувати силу проти наручників. Слід тиснути пальцями всередину, а не тягнути їх назовні. Це послабить джгут.
— О, — Френк спробував — і це спрацювало. Дякую. Але... хіба не можна було показати це просто на наручниках без тривимірної програми та розрахунків?
Аннабет розгубилась. Іноді мудрість надходить з дивних місць, навіть з велетенської золотої рибки підліткового віку.
— Мабуть, ти маєш рацію. Це було глупо. Я теж дечого навчилась.
Френк знову спробував наручники.
— Як легко, коли знаєш розв’язання.
— Більшість пасток легкі, — промовила Аннабет. — Просто слід добряче помізкувати над ними і сподіватися, що цього не робитиме твоя жертва.
Френк кивнув. Йому, здавалося, не хотілося йти.
— Знаєш, — промовила Аннабет. — Лео не хотів тебе образити. Він просто не стежить за своїми словами. Коли хтось змушує його нервувати, він використовує гумор задля захисту.
Френк нахмурився.
— Чого б я змушував його нервувати?
— Ти вдвічі більший за нього. Можеш перетворюватися на дракона.
«І ти подобаєшся Хейзел», — подумала Аннабет, але промовчала.
Френк не здавався переконаним.
— Лео вміє викликати вогонь. — Він покрутив наручники. — Аннабет... ти коли-небудь змогла б допомогти мені з іншою проблемою, не такою простою? У мене є... ти б, напевно, назвала це «ахіллесовою п’ятою».
Аннабет ніби знову ковтнула римського гарячого шоколаду — вона нечасто почувалась із кимось так затишно. Френк буквально був великим плюшевим ведмедиком. Вона розуміла, чому він подобається Хейзел.
— Залюбки, — відповіла вона. — Хтось ще знає про цю ахіллесову п’яту?
— Персі й Хейзел. І все. Персі... він дуже гарний хлопчина. Я пішов би за ним навіть у пекло. Гадаю, ти й сама це знаєш.
Аннабет поплескала його по плечу.
— Персі вміє знаходити гарних друзів. Таких як ти. Але, Френку, ти можеш довіряти всім на цьому кораблі. Навіть Лео. Ми всі — команда. Ми повинні довіряти одне одному.
— М... мабуть.
— Яке слабке місце тебе бентежить?
Пролунав дзвоник на вечерю. Френк підскочив.
— Може... може, потім, — промовив він. — Про це важко говорити. Але дякую, Аннабет. — Він здійняв наручники. — Усе легше, ніж здається.
XVIII Аннабет
Тієї ночі Аннабет не наснилося жодного кошмару, що стривожило її ще більше. Вона прокинулась із передчуттям, ніби це тільки тиша перед бурею.
Лео посадив корабель у чарльстонській гавані, просто перед дамбою. На узбережжі знаходився історичний район з високими маєтками, пальмами та кованими залізними огорожами, зі старовинними гарматами, націленими на воду.
Коли Аннабет піднялась на палубу, Джейсон, Френк та Лео вже пішли до музею. За словами тренера Хеджа, вони пообіцяли повернутися на заході сонця. Пайпер і Хейзел були готові вирушати, але Аннабет вирішила спочатку поговорити з Персі, який, спершись на поручні правого борту, вдивлявся у гавань.
Аннабет узяла його за руку.
— Що робитимеш, коли ми підемо?
— Стрибну в океан, — промовив він таким тоном, як інший, звичайний, підліток міг би сказати: «Піду знайду, чим перекусити». — Спробую поговорити з місцевими нереїдами. Може, порадять, як звільнити тих бідолах в Атланті. До того ж, як на мене, море піде мені на користь. Після перебування в тому акваріумі я почуваюсь брудним.
Його волосся, як завжди, було темним і скуйовдженим, але Аннабет пригадала сиве пасмо, що колись він мав. Одного разу, коли їм виповнилося по чотирнадцять, вони по черзі (проти власної волі!) тримали вагу неба. Від перенавантаження кожен з них частково посивів. За останній рік, поки Персі був бозна-де, сірі пасма нарешті зникли в них обох, але через це Аннабет було сумно і трішки тривожно. Їй здавалося, що вони з Персі втратили символічні узи.