Вона так поринула в думки, що могла б проблукати парком дуже довго, але раптом Пайпер схопила її за руку.
— Там, — подруга вказала в бік гавані.
За сто ярдів над водою мерехтіла біла постать. Спочатку Аннабет подумала, що це буй або маленький човник, на якому відблискує сонячне проміння, але об’єкт безперечно випромінював світло і рухався більш плавно, ніж човен, прямуючи просто їм назустріч. Коли постать наблизилась, стало очевидно, що це жінка.
— Привид, — промовила Аннабет..
— Це не привид, — заперечила Хейзел. — Жодний привид не світиться так яскраво.
Аннабет вирішила довіритись її слову. Вона не здатна була уявити себе на місці Хейзел: померти в такому ранньому віці й повернутися з Підземного царства, будучи обізнаною більше про померлих, аніж про живих.
Пайпер, наче в трансі, покрокувала вздовж дороги до краю дамби й ледве не потрапила під кінний екіпаж.
— Пайпер! — гукнула Аннабет.
— Нам краще піти за нею, — промовила Хейзел.
Коли Аннабет та Хейзел наздогнали Пайпер, примара була всього лише за кілька ярдів від них.
Пайпер люто дивилась на привида, наче побачене її обурювало.
— Це вона, — буркнула дівчина.
Аннабет примружила очі, щоб подивитися на привида, але той сяяв занадто яскраво, аби можна було розгледіти бодай-щось. А потім примара перелетіла через дамбу й зупинилася перед ними. Сяйво згаснуло.
Аннабет охнула. Жінка була дуже вродливою і здавалась напрочуд знайомою. Її обличчя було важко описати. Риси наче змінювались і належали то одній популярній акторці, то іншій. Очі грайливо змінювали кольори — то зелені, то блакитні, то бурштинові. Волосся було то довгим, прямим і світлим, то перетворювалось на темно-каштанові кучері.
Аннабет миттю відчула заздрість. Вона завжди мріяла про темне волосся. Білявкою її ніхто не сприймав усерйоз, їй доводилося працювати вдвічі більше, аніж будь-кому іншому, щоб довести, що вона — гідний стратег, архітектор, старший вожатий — будь-хто, чия робота пов’язана з використанням мізків.
Жінка виглядала як аристократка часів громадянської війни — точнісінько так, як описував Джейсон. У її сукні був відкритий ліф із рожевого шовку та три нижні спідниці з білим зубчатим мереживом. Руки вкривали високі білі шовкові рукавички. Біля грудей жінка тримала біло-рожеве віяло, оздоблене пір’ям.
Усе в ній наче навмисно було таким, щоб Аннабет почувалась неповноцінною: невимушена грація, з якою вона носила сукню; бездоганний, та водночас ледве помітний, макіяж і той жіночий шарм, який вона випромінювала, здатний підкорити будь-якого чоловіка.
Аннабет усвідомила, що її заздрість позбавлена здорового глузду. Жінка змушувала її так почуватись. Вона вже відчувала щось подібне раніше. І хоча обличчя жінки змінювалось щосекунди, стаючи дедалі вродливішим, Аннабет упізнала її.
— Афродіта, — промовила вона.
— Венера? — вражено запитала Хейзел.
— Мама, — байдуже промовила Пайпер.
— Дівчата! — Богиня простягнула руки, так наче хотіла їх усіх обійняти.
Напівбогині не відповіли взаємністю. Хейзел позадкувала під палиму.
— Я так рада, що ви тут, — промовила Афродіта. — Війна наближається. Кровопролиття неминуче. Тож залишається тільки одне.
— Е-е... і що це? — наважилась Аннабет.
— Пропоную чаювати й базікати. Ходімо зі мною!
Афродіта розумілась на чаюванні.
Вона повела їх до альтанки посеред саду — витонченого павільйону з білими колонами, — де на них чекав столик зі столовим сріблом, порцеляновими чашками і, звісно, паруючим чайничком. У повітрі відчувався аромат, що, подібно зовнішності Афродіти, легко змінювався з одного на інший — то кориця, то жасмин, то м’ята. А ще там були розставлені тарілки з булочками, печивом, кексами, свіжим маслом і варенням. Від усієї цієї смакоти можна було неабияк погладшати, якщо, звісно, ти не безсмертна богиня кохання.
Афродіта сіла — або, скоріш, граційно опустилась — на плетене крісло з високою круглою спинкою. Вона розлила чай та подала солодощі, не залишивши жодної плямочки на одязі. Її постава була бездоганною, а усмішка — сліпучою.
Що довше вони сиділи, то більше Аннабет її ненавиділа.
— Ох, мої солоденькі дівчатка, — промовила богиня. — Я обожнюю Чарльстон! Які весілля влаштовували в цій альтанці — спогади про них викликають сльози в мене на очах! А вишукані бали часів Старого Півдня! Які вони були чарівні! У садах багатьох місцевих маєтків досі є мої статуї, хоча тут мене кличуть Венерою.
— Хто ти? — поцікавилася Аннабет. — Венера чи Афродіта?