Аннабет продерлась у кімнатку, що, здавалося, була частиною гарнізону, і намагалася перевести подих. Вона уявила себе солдатом Союзу на цьому острові 1861 року. В оточенні ворогів. Майже без їжі та будь-яких інших припасів, не сподіваючись на підкріплення.
Деякі із захисників були дітьми Афіни. Вони сховали тут важливу мапу — щось таке, що не хотіли віддавати до рук ворогів. Якби Аннабет була однією з них, куди б вона це поклала?
Раптом стіни заблищали. Повітря стало теплим. «Чи я марю?» — подумала Аннабет. Вона хотіла було побігти до виходу, раптом двері з гуркотом зачинилися. Вапняний розчин між камінням укрився пухирцями. Бульбашки луснули. Назовні ринули тисячі крихітних чорних павуків.
Аннабет не могла поворухнутися. Серце наче зупинилося. Видираючись одне на одного, павуки вкрили стіни та підлогу і поступово оточували її зусібіч. Це неможливо. Це не може бути по-справжньому.
Жах занурив Аннабет у спогади. Їй знову сім років. Вона сама у своїй кімнаті в Річмонді, штат Вірджинія. Уночі прийшли павуки. Вони хвилями виповзали з-під її прикомірка і чекали у темряві. Вона кликала батька, але він був на роботі. Він завжди був на роботі.
Замість нього прийшла її мачуха.
«Я не проти того, щоб бути поганим поліцейським», — сказала вона одного разу батькові, уважаючи, що Аннабет не чує.
«Це тільки твоя уява, — відповіла мачуха, коли Аннабет розповіла їй про павуків. — Ти лякаєш своїх молодших братів».
«Вони мені не брати», — заперечила Аннабет, через що обличчя мачухи посуворішало. Її очі лякали не менше, ніж павуки.
«Лягай спати негайно, — наполягла жінка. — Жодних більше криків».
Павуки повернулися, щойно мачуха вийшла з кімнати.
Аннабет спробувала сховатися під ковдрою, але це не допомогло. Зрештою, вона заснула тільки тоді, коли зовсім виснажилася. Уранці Аннабет прокинулася з укусами по всьому тілу та з павутинням на очах, роті та носі.
Укуси зникли навіть раніше, ніж вона встигла вдягнутися, тож їй було нічого показати мачусі, окрім павутиння, що та назвала хитрим трюком.
«Жодних більше балачок про павуків, — суворо промовила тоді мачуха. — Ти вже доросла дівчинка».
Наступної ночі павуки прийшли знову. Мачуха продовжила бути поганим поліцейським. Аннабет заборонили телефонувати батькові та турбувати його цими нісенітницями. Сказали, що він не повернеться додому раніше.
Третьої ночі Аннабет утекла з дому.
Потім, уже в Таборі Напівкровок, вона дізналась, що всі діти Афіни бояться павуків. Дуже давно Афіна суворо покарала смертну ткачиху Арахну — прокляла її за гординю та перетворила на першого павука. Відтоді павуки ненавидять дітей Афіни.
Але від цього не стало легше ладнати зі своїм страхом. Одного разу в таборі вона ледве не вбила Конора Стоула за те, що той поклав їй у ліжко тарантула. Багато років по тому вона зазнала панічної атаки в аквапарку Денвера, коли на неї та Персі напали механізовані павуки. А останні кілька тижнів Аннабет майже щоночі бачила у снах павуків, зокрема, як вони повзають по ній та душать, загортаючи в павутиння.
Тепер у бараках форта Самтер її насправді оточили павуки. Кошмари справдилися.
Сонний голос бурмотів у голові: «Незабаром, дорогенька. Незабаром ти зустрінешся з ткачихою».
— Гея? — пробурмотіла Аннабет. Вона боялась відповіді, але запитала: — Хто... Хто ця ткачиха?
Павуки пожвавішали. Вони заюрбилися на стінах та забігали навколо її ніг, наче чорний блискучий вир. Сподівання на те, що це ілюзія, утримувало Аннабет від того, аби знепритомніти від страху.
«Сподіваюсь, ти вцілієш, дитя, — сказав жіночий голос. — Зі значно більшою насолодою я принесла би тебе в жертву. Але ми повинні дати нашій ткачисі змогу помститись...»
Голос Геї стихнув. На дальній стіні всередині павучого рою спалахнув червоний символ: така сама сова, як і на срібній драхмі, уп’ялась очима в Аннабет. А потім, точнісінько як у кошмарах, Знак Афіни почав розходитися полум’ям по стінах і спопеляти павуків, доки в кімнаті не залишилося нічого, окрім огидно-солодкого запаху попелу.
«Іди, — пролунав інший голос — голос її матері. —. Пометися за мене. Іди за Знаком».
Палаючий символ сови згаснув. Гарнізонні двері розчинились навстіж. Ошелешена Аннабет стояла посеред кімнати, не певна, чи бачила щось насправді, чи їй це лише примарилося.