— Лео, — промовила вона, — щодо того, що сталося на Великому Солоному озері...
«Ну ось і час», — подумав Лео.
Він пригадав їхню зустріч із Немезидою, богинею помсти. Печиво долі в його поясі почало важчати. Минулої ночі, коли вони летіли з Атланти, Лео лежав у своїй каюті й міркував про те, як розлютив Хейзел. Він думав, як може залагодити свою провину.
«Незабаром ти зіткнешся з проблемою, яку не зможеш розв’язати, — сказала тоді Немезида,— але я можу тобі допомогти... за певну ціну».
Лео дістав печиво з пояса й покрутив його поміж пальцями. Яку ціну йому доведеться заплатити, якщо він його розламає?
Можливо, зараз настав час дізнатися.
— Я залюбки, — відповів він Хейзел. — Я можу скористатися печивом, щоб знайти твого брата.
Хейзел була ошелешена.
— Що? Ні! Тобто... Я б нізащо тебе про це не попросила. Не після того, як Немезида сказала про жахливу ціну. Ми ледве знайомі!
Це «ледве знайомі» його дещо образило, хоча Лео знав, що це правда.
— Тоді... ти не про це хотіла поговорити? Е-е, ти хотіла поговорити про те, як ми трималися за руки на валуні? Тому що...
— Ні! — випалила вона, мило обмахуючи обличчя. Вона так завжди робила, починаючи хвилюватися. — Ні, я просто думала про те, як ти надурив Нарциса і тих німф...
— А, так! — Лео із соромом поглянув на свою руку. Напис «ГАРЯЧА ШТУЧКА» досі не змився до кінця. — Тоді це здавалося непоганою ідеєю.
— Це було неймовірно. Я багато думала про це. Ти так сильно нагадав мені...
— Семі, — здогадався Лео. — Шкода, що ти не можеш сказати мені, ким він є.
— Був, — виправила Хейзел. Вечірнє повітря було теплим, але вона затремтіла. — Я гадала... мабуть, я можу тобі показати.
— Тобто на світлині?
— Ні. Я іноді, так би мовити, повертаюсь у минуле. Цього давно не траплялось. Я ніколи не намагалася зробити це навмисно. Але я розділила одну таку подорож із Френком, тож я подумала...
Хейзел зустрілась із ним очима. Лео відчув, як починає тремтіти, наче йому в кров убризнули кофеїн. Якщо Хейзел поділила цю подорож із Френком, то Лео або взагалі не хоче, мати з цим нічого спільного, або неодмінно хоче спробувати. Він не міг визначитися.
— А ця твоя подорож... — Він важко глитнув. — Про що саме ми говоримо? Це безпечно?
Хейзел простягнула долоню.
— Я не просила б тебе, якби не була переконана, що це важливо. Наша зустріч не може бути випадковістю. Якщо все спрацює, ми, можливо, нарешті зрозуміємо, як поєднані.
Лео озирнувся на штурвал. Його досі переслідувала нав’язлива думка, ніби він про щось забув, але тренер Хедж начебто непогано вправлявся. Небо попереду було ясним. Ніщо не віщувало біди.
До того ж щось йому підказувало, що ця подорож буде недовгою. Хіба може статися щось погане, якщо залишити тренера за головного на кілька хвилин?
— Гаразд, — погодився Лео. — Показуй.
Він узяв Хейзел за руку. Світ розтанув.
XXII Лео
Лео стояв на дворі старої будівлі, схожої на монастир. Червоні цегляні стіни заросли виноградними лозами, а великі магнолії розкололи бруківку навколо будівлі. Сонце палило, вологість перевищувала двісті відсотків — вища, ніж у Х’юстоні. Десь неподалік смажили рибу. Сірі хмари, смугасті, наче тигрова шкура, здавалось, нависали над головою.
Двір був розміром приблизно з баскетбольний майданчик. В одному куті, біля підніжжя статуї Діви Марії, валявся здутий футбольний м’яч.
У відчинених вікнах навколишніх будинків Лео помітив якісь рухи, але загалом панувала моторошна тиша. Він не бачив жодних ознак кондиціонерів — мабуть, температура в приміщеннях уже сягнула понад тисячу градусів.
— Де ми?
— Моя стара школа, — пролунав біля нього голос Хейзел. — Академія Святої Агнеси для кольорових дітей та індіанців.
— Що це за назва?
Він повернувся до Хейзел і скрикнув. Вона була примарою... мрячний силует у димчастому повітрі. Лео опустив очі й усвідомив, що його власне тіло так само перетворилося на туман.
Усе навколо здавалося твердим і справжнім, але він сам був духом. Після одержимості ейдолоном три дні тому він не радів таким відчуттям.
Перш ніж Лео встиг щось запитати, у будівлі пролунай дзвоник: не сучасний електронний, а старомодний металевий, з язичком.
— Це спогад, — промовила Хейзел, — тож ніхто нас не побачить. Дивись, зараз вийдемо ми.
— Ми?
З усіх дверей, галасуючи та штовхаючись, ринули на двір дітлахи. Більшість афроамериканців, але були серед них і діти з латиноамериканською зовнішністю. Поміж них були як дошкільнята, так і учні середніх класів. Лео швидко зрозумів, що потрапив у минуле, бо всі дівчата носили бавовняні сукні та шкіряні туфлі з пряжками, а хлопці були одягнені в білі сорочки та штани зі шлейками. У багатьох були кашкети, як у жокеїв. Деякі дітлахи несли обіди, але таких було небагато. Їхній одяг був чистим, але зношеним та вицвілим. У декого на штанях зяяли дірки, а на черевиках ледве трималися підбори.