— Я вже намагався, — промовив Френк. — Навіть якщо виберемось звідси, у нас немає зброї.
— Гм... — Лео здійняв руку. — А якщо...
Він зосередився. Над його пальцями затріпотіло полум’я. На коротку мить Лео пожвавішав — він не очікував, що це спрацює під водою. Але потім його план почав працювати аж занадто добре. Вогонь піднявся до його плечей, охопив усе тіло — за мить його цілком оповила тонка вогняна завіса. Він хотів вдихнути, але легені наповнилися жаром.
— Лео! — Френк замахав руками, наче падав з табурета. Замість того щоб кинутись Лео на допомогу, хлопець втиснувся в стіну і продовжив задкувати.
Лео змусив себе заспокоїтись. Він зрозумів, що відбувається. Сам вогонь не міг йому нашкодити, тож він наказав полум’ю згаснути й, полічивши до п’яти, глибоко вдихнув. У нього знову був кисень.
Френк припинив свої спроби втиснутися в стіну печери.
— З тобою... з тобою все добре?
— Так, — буркнув Лео. — Дякую за допомогу.
— В... вибач. — Френк здавався таким наляканим і присоромленим, що Лео важко було продовжувати на нього сердитися. — Я просто... що сталося?
— Хитрі чари, — відповів Лео. — Навколо нас тонкий шар кисню, як додаткова шкіра. Напевно зі здібністю самовідновлюватись. Так ми дихаємо і залишаємося сухими. Кисень забезпечив вогонь пальним... але я ледве не задихнувся від вогню.
— Мені дуже... — Френк важко глитнув. — Мені дуже не подобається цей твій виклик вогню.
Він знову почав зливатися зі стіною.
Лео не хотів сміятись, але не втримався.
— Старий, я не збираюсь на тебе нападати.
— Вогонь, — повторив Френк, наче одне це слово все пояснювало.
Лео пригадав слова Хейзел — вогонь змушував Френка нервуватись. Він уже бачив збентеженість на Френковому обличчі раніше, але не сприймав це серйозно. Френк здавався значно сильнішим і небезпечнішим за Лео.
Тільки тепер Лео спало на думку, що можливо Френк мав погані спогади, пов’язані з вогнем. У нього й самого мама загинула в машинному цеху під час пожежі, а Лео звинуватили в її смерті. Усе дитинство його називали виродком та палієм, бо завжди, коли він злився, речі навколо спалахували.
— Вибач, що засміявся, — промовив він, і це було щиро. — Моя мама загинула в пожежі. Я розумію страх вогню. З тобою, е-е... з тобою сталося щось схоже?
Френк вочевидь зважував, скільки може розповісти.
— Мій дім... бабусин дім. Він згорів. Але це не все... — Він утупив очі в морських їжаків на підлозі. — Аннабет сказала, що я можу довіряти команді. Навіть тобі.
— Га? Навіть мені? — (Цікаво, як вони дійшли до цього у своїй бесіді?) — Овва, висока похвала.
— Моя слабкість... — промовив Френк, так наче слова різали йому рота, — у мене є шматок дерева...
Мушляні двері відкотилися.
Лео озирнувся і зустрівся обличчям з Людиною-Лімською-Квасолею, який узагалі-το виявився зовсім не людиною. Тепер, коли Лео чітко його бачив, то був певен, що ніколи в житті не зустрічав істот химерніших (а це багато про що свідчило).
Вище пояса Лімська Квасоля був більш-менш людиною — худорлявий чувак, у якого на ремені висів кинджал, а на оголених грудях був закріплений пасок із морських мушель, схожий на патронташ. У нього була зелена шкіра, кошлата брунатна борода та довге волосся, стягнуте у хвіст хусткою з морських водоростей. З його голови, наче роги, стирчали клішні, що хаотично клацали та обертались.
Лео вирішив, що чолов’яга не дуже схожий на Хірона. Він більше походив на типа з маминих плакатів, що висіли в неї на роботі, — того мексиканського бандита Панчо Вілью, от тільки з мушлями та клішнями-рогами.
Нижче пояса все було складніше. Світло-блакитні передні ноги нагадували конячі, як у кентавра, але задня частина тіла коня перетворювалася на довгий риб’ячий хвіст приблизно в десять футів завдовжки з V-подібним плавцем веселкового забарвлення.
Тепер Лео зрозумів, що мав на увазі Френк, говорячи «рибо-коне-хлопці».
— Я — Бітос, — промовив зелений чоловік. — Я допитаю Френка Чжана.
Його голос був спокійним та непохитним, таким, що не терпів жодних заперечень.
— Навіщо ви нас ув’язнили? — наполегливо запитав Лео. — Де Хейзел?
Бітос звузив очі. Його вираз обличчя наче промовляв: «Це крихітне створіння щойно зі мною заговорило?»
— Ти, Лео Вальдез, підеш із моїм братом.
— Твоїм братом?
Лео усвідомив, що позаду Бітоса маячила ще одна постать, значно більша, її тінь була настільки широка, що вкривала весь вихід з печери.
— Так, — промовив Бітос із сухою посмішкою. — Намагайся не розлютити Афроса.