— Еге, зрозуміло. Цей табір... як ви його називаєте? Табір Напіврибок?
Афрос насупив брови.
— Сподіваюсь, це був жарт. Це Табір ............. — Він видав серію свистячих та шиплячих звуків.
— От воно як, — промовив Лео. — Знаєте, я залюбки скуштував би оцих ваших тістечок! То що потрібно робити, щоб мене не вбили?
— Розповісти свою історію, — відповів Афрос.
Лео завагався, але ненадовго. Щось йому підказувало, що слід розповісти правду. Він почав від самого початку — як Гера була його нянькою і поклала його у вогонь; як мати померла через Гею, яка побачила в Лео майбутнього ворога. Він розповів, як усе дитинство змінював притулки, поки його з Пайпер та Джейсоном не забрали до Табору Напівкровок, а потім про Пророцтво Сімох, будування «Арго II» і подорож до Греції, де вони мали б перемогти велетнів, перш ніж пробудиться Гея.
Поки він говорив, Афрос дістав кілька моторошних металевих кілків з-за пояса. Лео стало страшно, що він бовкнув щось зайве, але Афрос витягнув пряжу водоростей з мішечка й почав в’язати.
— Продовжуй, — мовив він. — Не зупиняйся.
Поки Лео розповідав про ейдолонів, проблеми з римлянами, усі неприємності, з якими зіткнувся «Арго II» під час перетину Штатів та посадки в Чарльстоні, Афрос устиг повністю зв’язати дитячий чепчик.
Лео чекав, поки рибо-кентавр сховає своє приладдя. Афросові клешні-роги так само намагалися виплутатися з його густого волосся. Лео насилу стримувався від того, щоб кинутися їм на допомогу.
— Дуже добре, — промовив Афрос. — Я тобі вірю.
— Так просто?
— Я легко помічаю брехню. А від тебе я почув тільки правду. До того ж твоя історія збігається з тим, що розповіла нам Хейзел Левек.
— З нею?..
— Авжеж. З нею все добре. — Він приклав пальці до рота і свиснув — звук під водою був дуже дивний, схожий на крик дельфіна. — Мої люди незабаром її приведуть. Ви повинні нас зрозуміти... Наше місце розташування — велика таємниця. Ти і твої друзі показалися на воєнному кораблі. Вас переслідували морські чудовиська Кето. Ми не знали, на чиєму ви боці.
— З кораблем усе гаразд?
— Пошкоджений, але не критично. Сколопендра відступила після того, як ти підпалив їй пащу. Чудова робота.
— Дякую. Сколопендра? Уперше чую.
— Можеш вважати себе щасливчиком. Огидні створіння. Кето напевно дуже вас ненавидить. Хай там як, ми звільнили тебе та двох інших зі щупальців чудовиська, коли воно почало відступати на дно. Ваші друзі залишалися на поверхні, шукали вас, але ми затьмарили їхній зір. Ми мусили запевнитись, що ви не становите загрози. Інакше довелося б вжити заходів.
Лео важко глитнув. Чогось він сумнівався, що «вжити заходів» означає випекти додаткову порцію тістечок. І якщо ці хлопці настільки могутні, що здатні приховати цілий табір від Персі з усіма його посейдонськими водними силами, то сваритися з ними безперечно не варто.
— Отже, ми можемо піти?
— Незабаром, — пообіцяв Афрос. — Мені потрібно поговорити з Бітосом. Коли він закінчить бесіду з твоїм другом Генком...
— Френком.
— Френком. Коли вони закінчать, ми відрядимо вас назад на корабель. І у нас, можливо, є для вас деякі застереження.
— Застереження?
— А! — Афрос кудись вказав.
Із хащ водоростей з’явилась Хейзел у товаристві двох лютих на вигляд русалок, які блищали своїми іклами та шипіли. Лео подумав було, що Хейзел загрожує небезпека. Але потім побачив, що вона безтурботно всміхається та розмовляє із супутницями. Він зрозумів, що це русалки так сміялися.
— Лео! — Хейзел попливла, до нього. — Хіба це місце не чарівне?
Їх залишили самих на хребті. Напевно, Афрос дійсно їм довіряв. Поки кентавр та русалки ходили за Френком, Лео і Хейзел ширяли над пагорбом та милувалися підводним табором.
Хейзел розповіла йому, як швидко зблизилась із русалками, як Афрос і Бітос були вражені її історією — вони ніколи раніше не зустрічали дитину Плутона. А ще вони чули багато легенд про коня Аріона і були приголомшені тим, що Хейзел з ним потоваришувала.
Хейзел пообіцяла, що завітає до них знову разом з Аріоном. Русалки написали водостійкими чорнилами свої телефонні номери на її руці, щоб вона могла підтримувати з ними зв’язок. Лео навіть не намагався дізнатися, звідки в русалок посеред Атлантичного океану покриття.
Поки Хейзел говорила, її волосся витало хмарою навколо обличчя — як бура земля та золотий пил у ковші рудокопа. Вона здавалась такою впевненою і такою вродливою — зовсім не схожою на ту сором’язливу, боязку дівчинку на шкільному подвір’ї в Новому Орлеані, біля ніг якої лежав брезентовий пакет з розчавленим обідом.