— Боже, це що? Що ти наробив? — почувся із сіней Степанидин голос.
— Таж мию підлогу...
— От, ганчіркою б тебе по очах! Хто ж так миє підлогу?! Чи ти здурів?
Степанида зозла ляснула себе по стегнах — звісно, зробив не по її, по-своєму, завжди йому за це перепадало від жінки. Та як прийшла, нехай миє сама, він своє зробив, усе прибрав, залишилася підлога.
— А чого ж ти пішла з коровою?
— Тебе не спитала...
Поки вони сварились у хаті — трохи стримано перед чужими і тихше, ніж звичайно, — німці, мабуть, щось почули. Степанида все ще пляцкала руками в сінях, і далі не наважуючись переступити поріг, як позад неї з’явилось цікаве дзюбате обличчя, німець осміхнувся, щось навіть сказав, і вона затнулася. Німець почвалав до кухні, а Степанида кинула через поріг ганчірку, що мокро ляпнулась біля Петрикових ніг.
— Збирай воду! Всю до краялі збирай!
Треба було слухатись, і Петрик, крекчучи з натуги, мусив нагнутися до калюжі. Він згрібав брудну чорну воду, викручував ганчірку в закурений старий баняк. Але води було до біса, дивно, скільки набралося з одного лишень відра. Степанида тим часом знову десь зникла, і він, аби швидше скінчити цю осоружну роботу, почав розганяти воду по підлозі — в кутки, під піч — щоб не було калюжі. Так було краще, ніж збирати її ганчіркою, Петрик уже наближався до вичовганого почорнілого порогу, як у дверях знову виросла тінь — на поріг ступив однією ногою німець з відром, яке легенько парувало. Петрик усе зрозумів і з простодушною вдячністю глянув у простацьке обличчя, що стримано світилося зараз добротою.
— Дякую, паночку. От дякую вам...
Німець поставив відро за поріг і випростався.
— Бітте, бітте.
— От спасибі! — сказав Петрик майже розчулено і раптом подумав, що треба чимось віддячити. На добро треба відповідати добром, чи ж він не розуміє. — Хвилиночку, пане, — сказав він і повз німця прошмигнув у комірчину — десь там ще залишалось трохи яєць. Тільки він не знав де і поки нишпорив по кошиках та діжках, із подвір’я долинув нетерплячий вередливий вереск: «Карл, Карл, ком!», і Петрик зрозумів, що, мабуть, не встигне: Степанида ховати вміла. Німець побіг до кухні, а Петрик розчаровано вийшов до сіней і нахопивсь на дружину.
— Он, цей Карло приніс! Гарячої...
— Гарячої... — перекривила Степанида.
Однак вона, мабуть, уже подобрішала, взяла з порогу брудну ганчірку й тільки-но нагнулася до відра, як у сінях знову майнула постать. Цього разу то був Карлів начальник. З тихим злим шепотом він схопив відро й перекинув його на порозі. Тепла пара зметнулася вгору й за нею сховалося налякане обличчя Степаниди, німець, махнувши відром, стрімко вискочив надвір.
— Щоб ти здох, злидень ти такий! — озвалася з хати Степанида. Петрик озирнувся — коли б хоч не почули, бо як зрозуміють, що тоді буде? Мабуть, той сухоребрий справді злидень, з ним треба обережно.
— Тихо, жінко! Їхня власть, що поробиш...
— Власть, щоб вони подавилися...
Мили підлогу холодною водою — хоч добре, що в цебер наносили з ночі, бо до криниці було не доступитись. Петрик не хотів туди потикатися, Степанида також. Вона добре вишурувала деркачем підлогу, витерла й лави, пошкребла ножем довгий старий стіл, позмітала з підвіконь. Петрик прибирав у сінях, виносив усе до комірчини чи під хлівець на призьбу, якесь ганчір’я повикидав на горище. Мабуть, ніколи ще їхня оселя не знала таких клопотів, навіть перед святами її не прибирали так ретельно, як тепер із принуки, і Петрик думав: хтозна, як усе це сподобається німцям? А раптом не догодиш, що тоді?
Тим часом біля криниці доварювався обід — дим із кухні майже перестав іти, пара також, кругла накривка котла була прикрита нещільно, і на подвір’ї запахло смаженим, мабуть, салом із цибулею — німці засмачували суп. Злостиво-мовчазний кухар працював там, мов автомат, ані разу не присівши; після сутички понуро порався біля столу чи коло топки його помічник Карло. Та ось сухоребрий випростався, дістав із кишені годинника і щось проґерґотів Карлові. Петрик тихенько прибирав у сінях і все спостерігав за ними, трохи навіть жаліючи Карла. Мабуть, тому добре перепало від кухаря, інакше він не одвертався б так від Петрика, коли той вийшов на приступки й віничком став замітати біля порогу. В цей час від гостинцю долинув знайомий глухий гуркіт, вранішня машина, коливаючи з боку на бік брезентовою будкою, повертала до садиби. Петрик з віником кинувся в сіни.