Петрик кинув погляд на хлів — ворота були вже розчинені, отже, Степанида вже погнала Бобовку. Це дало Петрикові спокій — кат її бери, ту ворону, було б не прилітати, не каркати — докаркалась на свою голову.
Він знову повернувся до комірчини, причинив за собою двері. Боявся тепер виходити на подвір’я, щоб зайве не дозволяти їм, мабуть, треба було сидіти тут, у цьому жалюгідному сховку, бо де ще мав подітись господар на окупованій садибі? І він тихенько, щоб не грюкнути чимось у сутінках, взув свої капці, тугіше закутався в кожушок і став біля віконця. Хотілося курити, та прикурити не було як, і він терпляче чекав невідомо чого. Тим часом добре розвиднілось, попрокидалися німці, стали вештатись неодягнені, у спідніх сорочках, блакитних та білих майках — то до вітру за хлів, то курили й по-фізкультурному розминались на подвір’ї. Один у спущених на стегна шлейках витягнув із криниці відро води, став митися поруч кухні під тином. Там-таки приладнали на тин маленьке люстерко і голились якимись коротенькими бритвами. Один, в окулярах і з високо підстриженою потилицею, неквапом ходячи по подвір’ю, щось цікаво роздивлявся по стріхах, зупинився перед дривітнею і щось коротко записав олівчиком у маленькій чорній книжечці. Потім пройшов до хліва, крізь розчинені двері зазирнув усередину. Петрикові здалося, ніби він щось шукає, але німець, мабуть, не шукав, а знову дістав із бокової кишені свою книжечку і щось записав. «Учений, — подумав Петрик. — Тільки що там вивчати, у тому хліві?» Він чекав та й чекав, коли вони зберуться й поїдуть на міст, мусили ж вони колись працювати. Та час минав, уже добре парувала кухня, від якої йшов якийсь незнайомий і смачний запах, а вони все товклись на подвір’ї, з усього видно, не кваплячись до роботи. Та й фельдфебеля ще не було видно, як, зрештою, й того їхнього головного офіцера — мабуть, обидва спали в хаті, бо до сіней ще ніхто зрання не заходив.
Займався лагідний, зовсім не по-осінньому теплий ранок. Десь за тонкою смугою хмар блукало готове ось-ось виглянути сонце. Німці зовсім пороздягалися, скинули шинелі, а то й мундири. Один з гладкою, рудою від засмаги спиною довго мився біля криниці, стоячи тільки в трусах та черевиках, другий поливав йому з котелка, і обидва, молодо-безтурботно регочучи, пирскались водою. Злий кухар, одягнений сьогодні в коротеньку білу курточку, і Карло упадали біля кухні: Карло, нагнувшись, тицяв у невеличку топку, а кухар щось мішав у котлі з відкинутою накривкою. Забиту ним ворону двоє вже одягнених, але без пілоток німців прилаштовували на найвищий кілок у тинові, сяк-так склали їй крила, щоб були ніби в живої, але мертва голова пташки не трималась рівно і раз у раз падала дзьобом набік. Тоді один приніс із машини тонку дротину і якось примоцував ту голову, хоч все одно було видно, що ворона вбита. Щойно він одійшов, оглядаючи свою роботу, як у сінях брязнули двері, Петрик насторожився, зазираючи навкіс у віконце, — на камінних приступках біля порогу вже стояв офіцер, так само в розстебнутому кітелі, без шапки, з розкошланою чорною чуприною. За мить офіцер оглянув подвір’я, на якому якось відразу підібралися, притихли солдати, і щось сказав тому, що стояв біля ворони. Той відповів, заусміхавшись всією своєю молодою круглуватою мордою, і відійшов убік.
Петрик припав щільніше до колоди, щоб побачити, що буде далі, але, мабуть, і так усе було зрозуміло. Офіцер уже цілився з ґанку у ворону, тонкий ствол його пістолета трохи похитувався, доки він ловив ворону на мушку, потім завмер, зненацька луснув коротенький постріл — і з пташки над тином полетіло пір’я.
— Браво! Браво! — заляскали в долоні німці, що милися коло криниці, і один з намиленими щоками збоку, і ще хтось, кого Петрик не міг побачити з віконця. Тоді офіцер прицілився ще, і ще луснув постріл, цього разу куля відірвала вороні всю голову з дзьобом. «Браво!» — гукнув хтось навздогін. Офіцер задоволено сховав пістолет і пішов до кухні, на ходу вдягаючи в рукави кітель. Звідкись до нього підскочив верткий фельдфебель, і вони почали розмову, якої Петрик уже не міг зрозуміти.
Тут, стоячи при вікні, він почув інше, од чого на мить збентежився, не знаючи, що робити. Там, за стіною комірчини, де був невеличкий садок, трусили яблуню — аж листя лопотіло, й, чути було, густо падаючи, важко гупали об землю яблука, мабуть, його антонівки, які він терпляче беріг до зими. Кривда раптом обпекла його, і Петрик, забувши про обачність, покинув комірчину — це ж неподобство, хіба так можна робити? Ну, обірвали б п’ять чи десять яблук, наклали б зо дві отакі пілотки — а нащо ж отак без дозволу всі дерева трясти? А цей офіцер, хіба він не крикне на них?