Однак треба було шукати Степаниду.
Він уже пройшов повз кущі на пагорбі, постояв коло білої, обідраної від кори колоди поваленого дуба, прислухався. Степаниди ніде не було чутно, і він подумав, що так не штука спізнитися, що тоді німці скажуть? Ще з тієї війни Петрик чув, що у війську не люблять, коли накази виконуються не бігом, не поспішаючи, і лихо тому, хто не дуже моторний чи нетямущий. Але то ж у своїх, руських, а вороги ще крутіші: не догодиш — стрельнуть, як ту курку, й не тріпнешся.
Добре набігавшись по хащах в Овечій Балці, він не побачив, а почув Бобовку, що тихо шамотіла в чагарнику край болітця. Поруч стояла Степанида. Якимсь вовкувато-злостивим поглядом вона здалеку уп’ялася в Петрика й нащулилась, мабуть, відчувши недобре.
— Куди залізла! Насилу знайшов, — сказав він, продираючись крізь молодий осиковий гущак. — Там молока вимагають.
Степанида трохи подумала, прислухалась.
Сказав би: нема. Учора все видудлили.
— Наказали корову привести. Мабуть, самі доїтимуть. Курку застрелили. Яблуні геть обтрясли.
Степанида, однак, спокійно вислухала ті невеселі новини, нічого не спитала, тільки поправила ріжки хустини на шиї.
— А дулю їм, — відказала нарешті вона й пішла до корови, що тим часом відійшла подалі в чагарник.
Петрик подумав, що вона візьме Бобовку на мотузок і вони швиденько поведуть її додому, але Степанида рішуче присіла до вимені і взялася за цицьки.
— Що ти надумала?
— Що бачиш.
Ну звичайно ж, вона почала доїти корову в траву, і Петрик аж перелякався.
— Але ж молоко!..
— Дулю їм, кажу, а не молока.
«Либонь, і справді дулю», — подумав він, збентежено спостерігаючи, як білі струмені молока з-під її рук б’ють у дрібну, пересипану опалим листям траву. Він уже знав жінчин характер і розумів, що Степаниду не ублагаєш, надто таку, скривджено-затяту після вчорашнього. І він покірно й мовчки стояв у гущакові, поки вона не видоїла корову.
— Та-ак... Що робити?
— На ось, веди. Нехай доять.
Степанида накинула корові на роги мотузочку, другий кінець її тицьнула Петрикові до рук.
— Веди!
Він вивів корову на узлісся до стежки, Степанида, трохи відставши, йшла позаду, Бобовка, відай, мало що розуміючи в намірах господарів, то йшла, то зупинялася, хапала з-під ніг якийсь жмут трави, мабуть, не напаслася й не хотіла додому, Бо відчувала, що нічого доброго її там не чекає, а до вечора ще було довго. Петрик через силу переставляв ноги в капцях, він також непокоївся, відчуваючи, що це ж зовсім недобре — привести корову без молока. Але що він міг вдіяти: корова — це вже не його власність, вона належала більше дружині. А після вчорашнього Степанида, звісно, образилась, і було чого. Він би теж образився, аби його відшмагали отак револьверним ланцюгом — а поки що тільки лякали. Однак до переляку і страху він загалом давно уже звик, і хоч лякався часто, навчився швидко заспокоюватись, інакше хіба ж витримаєш? Особливо під час війни.
Немов щось відчувши, перед хутором Бобовка зовсім затялася і з городу на подвір’я йти не хотіла: впиралася ногами, рвалася з мотузка, озиралась на господиню. Петрик погейкував на неї, смикав за мотузок, але, поки ззаду не стьобнула дубцем Степанида, корова не слухалася. Ще від яру стало чути, що німці й не думали забиратися з хутора — розмова там була в самому розпалі, хтось сміявся, щось мірно бухкало у повітря. Петрик придивився до антонівки біля комірчини — тільки на вершечку її лишилося кілька найдрібніших яблук, а так усе дерево обтрусили; внизу звисала до землі зламана гілляка. Увесь їхній город був зґрасований чобітьми, грядки розтоптано; на огірковищі де-не-де виднілись роздушені насінники. «От кара Господня, — гірко подумав Петрик. — І за які ж гріхи? І чого саме на мене оце звалилося? Хіба мало було їм міст, містечок чи сіл, нащо їм здався цей забутий Богом хутір?»
Та, либонь, і хутір знадобивсь.
Ще в городі Петрик збагнув, що на подвір’ї йде гра з м’ячем — крізь вигуки й ґерґотіння чути було тугі удари по гумі. Невдовзі великий, мов гарбуз, м’яч викотився з-за хлівця, й за ним вискочив розпалений грою німець. Він коротко зиркнув крізь окуляри, підхопив м’яч і сховався на подвір’ї за рогом хати.
Петрик привів на вчорашнє місце Бобовку й став, нічого не кажучи, чекаючи фельдфебеля, який уже стежив за ним від кухні. Фельдфебель щось коротко гаркнув, і Карло з бляшаним відром у руках поколивав до корови. Дуже незручно й страшно стало Петрикові, коли він побачив це відро, подумав: хоч би щось набралося у Бобовки, інакше буде біда. Зо п’ятеро німців у розхристаному одязі і з піднятими вгору руками гралися м’ячем, поспіль витоптуючи моріг на подвір’ї; щось обмірковував з кухарем кадубець-фельдфебель, а Карло поволі наближався до корови. Петрик не випускав із рук мотузки, тільки підібрав її коротше. Бобовка, як і раніше, боязко озиралася на німців й великими густими віями кліпала на кожен удар по м’ячеві. Карло, як і вчора, присів під нею і, снуючи випнутими ліктями, почав доїти.