Та, мабуть, довго доїти не було чого, корова не хотіла стояти, хоч Петрик і тримав її, переступала й шарпалася. За якусь хвилину Карло підхопив пусте відро й випростався. Як видалося Петрикові, він занепокоєно глянув на нього, потім озирнувся на дривітню, де з’явилася й зникла кудись Степанида, потім проґерґотів щось до фельдфебеля. Той рішуче попрямував до кухні.
— Вас іст дас? — спитав він, показуючи на відро. — Варум нікс млєко?
— А хто ж його зна, — зі щирістю, на яку був спроможний, сказав Петрик і майже віддано подивився в злі очі фельдфебеля. Густо-червоне обличчя того стало ще червонішим.
— Варум? — голосно гаркнув він і звично вхопився за свою величезну кобуру.
— Бо не дає. Запускатись буде. Тільна вона, — перелякавшись, незграбно збрехав Петрик, подумки вже лаючи жінку: треба було їй отак видоювати. Хай би подавились тим молоком — гинути через нього Петрикові зовсім не хотілося.
Німці на подвір’ї припинили гру, один з м’ячем під пахвою підійшов ближче, за ним із цікавістю на обличчях підійшли інші. Один за одним зазирнули у майже порожнє відро, на денці якого біліла ложка молока — не більше. Фельдфебель щось перемовився зі злим кухарем, який теж приперся сюди й стояв, більше вдивляючись у Петрика, ніж у відро чи в корову. За коротку паузу, коли всі вони замовкли, фельдфебель розстебнув кобуру й повільно витягнув з неї свій револьвер з тонким стволом і товстою чорною ручкою.
Укотре вже перелякавшись, Петрик подумав, що, може ж, запитають, перш ніж застрелити, мабуть, і йому щось треба сказати перед смертю, хоч вилаятись, чи що. Але, збитий з пантелику, він просто втратив мову. Він тільки дивився у дві оці, як фельдфебель, вхопивши обіруч револьвер, круто клацнув затвором і жваво крутонувся до Бобовки.
— Век, ферфлюхтер...
Коротким ударом ліктя він одіпхнув Петрика від корови, вихопив з його рук мотузочок. Бобовка крутонула головою, глянула дуже скоса, ніби відчувши смерть, а німець якось швидко, ніби знічев’я, бахнув пострілом у її таке завжди чуйне ворушке вухо.
Петрик думав, вона рвонеться чи зареве, а вона якось дуже покірно впала на підігнуті ноги й уткнулася мордою в грязюку. Повільно лягаючи на бік, відкинула на траву голову, зіниці в її великих очах закотилися вниз, з ніздрів вирвалось коротке хрипіння, й вона остаточно простяглась на подвір’ї. Тільки по шкурі кілька разів пробігла хвиляста судома, і все.
Петрикові дрібненько трусились руки і все нутро мерзлякувато тремтіло, коли він пішов з подвір’я, де фельдфебель уже покрикував на німців — мабуть, щось наказував.
9
На диво собі самій, Степанида не дуже побивалася за коровою — хоч як шкода їй було Бобовку, вона відчувала, що гине тепер щось незмірно більше і що страшна небезпека впритул наблизилась уже до них самих. Заходила та небезпека здалеку — із двору, з дороги, через молоко, хату, криницю, та підступила вже так близько, що сумніву не залишалося: німці схоплять обох за горло! Правда, як вона не намагалася, все ж не могла збагнути нелюдського сенсу їхніх вчинків та їхніх намірів, хоч загалом наміри ці були цілковито ворожі їй, але як було дізнатись, який з них призведе до найстрашнішого. Звичайно, можна б якось уникати його, отого страшного, якось задобрювати, навіть підлизуватися до чужинців, догоджати їм у малому чи у великому, але, думала вона, хіба тим допоможеш? Знов же, вона змалку не вміла себе переламувати, робити щось усупереч переконанню, тим більше принижуватись; потрібних для цього нахилів у неї не було ані крихти, й вона не знала навіть, як таке можливе взагалі, особливо коли вони таке витворяють. Та зневага, яку вони проявили до неї, тільки-но ступивши на поріг, не давала їй налаштуватись на інший лад, окрім неприязні, подальше ж викликало в неї обурення й ненависть. Справді, такого з нею ніколи ще не траплялося. Бувало, кривдили її в житті, утискували, навіть зневажали, але ніхто ще не підняв на неї руку — ні батько змалечку, ні якась рідня, ні потім Петрик. Та й як можна було: за віком вона багатьом із цих німців у матері годилася, в неї самої син був у війську — юнак нівроку, — яке вони мали людське право забирати у неї нажите трудом та ще й бити її?