Степанида сиділа в комірчині і навіть не дивилась у віконце — вона чула все, що робилося там, на подвір’ї. Жваво розмовляючи, німці зняли в хліві двері, встановили їх посеред подвір’я і взялись білувати там Бобовку. Здирав шкуру, мабуть, той-таки Карло. Чула: там поміж вигуків та сміху солдатні називалось його ім’я, щось говорив фельдфебель, тоді решта затихала, тільки коротко звучало чиєсь «яволь»; сопіли з натуги солдати й тріщала коров’яча шкура. Петрик кудись пішов, здається, на подвір’ї його не було, інакше вона почула б його або чийсь крик на нього. І вона сиділа сама на своєму сінничкові на ослоні у прохолодних сутінках комірчини, тепер їй не було куди йти, не було що робити. В комірчині було тепло, затишно, закінчувався погожий осінній день, яскравий сонячний зайчик із віконця перемістився з подзьобаної земляної долівки на жорна і навкіс висвітив там потріскані закурені бервена стіни. Цей золотистий зайчик, однак, усе вужчав, перетворюючись на тонку блискучу скалочку, й зрештою пропав зовсім — сонце сховалося за висілківським пагорбом. У комірчині враз посутеніло, сховались у напівтемряві вугли та закутки, насувалася ніч. Німці цілий день протовклись на хуторі, на міст так і не їздили, мабуть, справді сьогодні в них було якесь свято чи перепочинок. Степанида чекала, коли вони нарешті вгомоняться на подвір’ї чи бодай займуться якимсь клопотом — адже їй треба було навідатись у засторонок, погодувати порося, щоб те не закувікало з голоду і, як і корова, не опинилося в їхній ненажерливій кухні. Цілий день Степанида чекала зручного для себе моменту і ось дочекалася вечора.
Вона здригнулася від якогось тупого сильного удару там, надворі, потім ще одного; щось там тріснуло, наче сухе дерево, і вона, вставши, глянула у віконце. Четверо солдатів порались коло оббілованої, якоїсь дуже маленької, ніби телячої, туші Бобовки, і крутоплечий без мундира німець із закасаними рукавами білої сорочки рубав її сокирою так хвацько, що коров’ячі ноги на дверях аж підстрибували. Голову вони вже відрубали, і та лежала тепер на затоптаному моріжку біля палатки, виставивши у звечоріле небо чорний, загнутий над лобом ріг.
Степанида поглянула у віконце раз, вдруге та й перестала — вона не могла на те дивитися. А вони там усе рубали Бобовчині кості, ребра, ноги, хребет, і кожен удар сокирою болем відчаю відлунював у її серці.
Сутінь близької ночі все більше опановувала тісне, заставлене різним начинням приміщення комірчини. Петрика й досі не було, і Степаниду почав огортати неспокій. Щось треба було робити, але що? Що вона могла взагалі зробити тут, коли не мала жодних прав, нічим не розпоряджалася — навпаки, тепер розпоряджалися нею. Однак її діяльна натура не могла примиритись зі своїм безсиллям, прагнула якогось засобу, якоїсь можливості обстояти себе, не піддатись.
Вона знову глянула у віконце — з Бобовкою там було все скінчено, на траві лежали тільки виквацяні кров’ю двері, німці стояли й сиділи коло кухні, де, мабуть, доварювалася вечеря й звідки несло нестерпним запахом вареного м’яса. Петрика й досі ніде не було видно. Вона підбігла до глухої стіни комірчини, прислухалась — ні, з городу не чути було нічого, може, варто саме зараз, у сутінках, і шуснути до засторонку. Коли вона слухала, погляд її мимохіть упав на блискучий бік бутля на полиці, і вона подумала: німці спалять. Звичайно ж, треба буде світла — і гас заберуть. Щоб той не стояв перед очима, Степанида зняла важку сулію з полиці й засунула в куток під жорна, затулила цеберком. Тоді набрала з цеберка в баняк ще позавчорашньої вареної картоплі, прикрила його фартухом і сторожко прочинила двері з комірчини.
В сінях не було нікого, на камінні приступок також, вона нечутно переступила поріг і попід стіною комірчини метнулась до дривітні. Вона не дивилася на німців, чекаючи і боячись їхнього окрику, але, зайняті розмовою біля кухні, ті, мабуть, не дуже придивлялись до неї. За рогом дривітні вона перевела подих і перелізла через жердку в город. Курник було навстіж розчинено, підпірка валялась долі, курей там не було жодної — чи не вистріляли ці собаки, подумала вона. А може, поховалися? Чи повтікали? Ще трохи прислухавшись до дружного солдатського реготу, що вибухнув за хатою, вона тихенько, аби не стукнути чим, відтягла од дверей соху, і до її ніг з таким поривом викотилось її порося, що вона аж налякалася: що з ним робити? Тихо рохкаючи, воно радісно тицяло в її ноги коротким своїм п’ятачком, ніби чогось вимагаючи, і тоді вона подалась крізь лопухи борозною через город до яру. Поросятко навдивовижу слухняно, неначе собака, побігло слідом — підтюпцем, з короткими зупинками, і вона аж зіщулилась: хоч би не вийшов хтось із-за хати, не побачив їх тут.