Але все вийшло якнайкраще — з подвір’я не надійшов ніхто, вона провела поросятко столоченим, з витоптаними грядками городом до плоту, перелізла через жердку; поросятко, тихо сопучи, пролізло низом, і тут уже його затулили чорнобиль та ожиниця, що росли уздовж стежки. Поруч був яр, а на краю яру трохи далі звідси ворухнулася знайома постать пастушка Янки. «Втікай звідси! Втікай!» — замахала вона рукою. Ще бракувало втрапити на очі німцям із тим його стадом, перестріляють корів — хіба їм шкода? Але Янчиної череди поблизу не було видно, мабуть, він уже загнав її до Висілків, а сам, усупереч її бажанню, чогось біг їй назустріч. Край самого яру вони стрілися, трохи заховавшись від садиби крайніми кущами вільшняка. Янка, як завжди, страдницьки-гугняво спробував щось сказати, але вона не зрозуміла нічого.
— Порося ось! Де б заховати?
Дивно, але він зрозумів.
На мить його пильні очі спахнули метким запитанням, а далі він уже замахав руками, показуючи у вкриту вечірнім присмерком глибину яру, куди крізь чагарі бігла кривуляста стежка. Степанида не розуміла, і він ухопив її за рукав ватянки й потяг. Перш ніж вона наважилася йти, порося вже рушило за ним, нетерпляче тицяючи рильцем у босі Янчині ноги.
Вони, проте, не швидко спускались крутенькою, де-не-де навіть урвистою стежкою. Порося боязко зарохкало перед кручею, не розуміючи, як з неї злізти, тоді Янка став на коліна й знизу перейняв його, але поросятко тріпонулося, вереснуло, і Янка вимушений був пустити його на землю. Не збочуючи нікуди зі стежки, поросятко спритно й швиденько бігло за Янкою.
Нарешті вони опинились коло струмка у вологому, зарослому кропивою та бузиною притінку, Янка все поривався кудись понад струмком, знаджуючи поросятко й Степаниду у притихло-вечорові нетрі лісового яру. І, на диво, поросятко слухалося його краще, ніж коли б його вела Степанида: може, щось відчувало чи зголодніло й сподівалось на їжу. Коли невдовзі, хапаючись за гілля ліщини, Янка збочив зі стежки й поліз угору, Степанида здогадалася, куди це він. Знала: десь тут під вивернутою з корінням ялиною на схилі яру була борсукова нора. Борсука давно вполювали з собакою брати Баклаги з містечка, нора пустувала років із чотири, хлопчаки, розважаючись, розкопали її вхід, але до кінця не докопалися — така вона була довга.
Тут треба було лізти вище заростями ліщини та вільхи, кабанчик то незграбно підстрибував угору, то кидався вбік, то непорозуміло спинявся, мабуть, натомившись, і тоді на особливо крутій місцині Янка обхопив його упоперек і кроків кілька, незважаючи на тихий виск, пробирався так, де на ногах, а здебільшого на колінах. Степанида, однією рукою тримаючи баняк, другою хапалася за чорне гілля й ледве встигала за хлопцем. Так вони видряпались до розчепіреного кореневища вивернутої на схилі ялини, де за невеличким жорствяним майданчиком чорнілося війстя борсукової нори. Випущений з рук кабанчик перестав вищати й почав спокійно обнюхувати втоптану хлоп’ячими ногами жорству, вивернуте коріння, але, коли Степанида поставила перед ним баняк із картоплею, відразу ж, ніби забувши про все, смачно зацямкав.
— И! и-и! — замахав чогось руками Янка. — И-и-и! — надсадно рвалося з його грудей, але нічого зрозумілого не виходило, і Степанида подумала: як же цю нору загородити, щоб поросятко не вилізло й не загубилось у яру?
— И-и-и! — ще раз спробував довести щось своє Янка й, махнувши кудись рукою, рішуче поліз схилом угору до краю яру.
Вона залишилася сама біля вивернутої ялини, слухаючи, як цямкає в банякові порося й шамотить сухе листя на схилі. Шамотіння, однак, усе даленіло, тільки крайнеба над протилежним схилом яру ще трохи світився останнім напівзахідним світлом. Степанида не знала, чи побіг Янка додому на Висілки, чи щось надумав, аби допомогти їй. Але, доки поросятко їло, вона стояла біля нього, вбираючи в себе таємний, по-нічному настрашливий шурхіт яру, і раптом подумала: до чого дожилася! Щоб утікати з власної хати, ховатись у яру, шукати порятунку там, де вона завжди трохи побоювалась, надто в сутінках — увечері чи вночі. Але тепер тут їй було краще й спокійніше, ніж на власній садибі, — у хаті чи в комірчині, і це миле створіння, її слухняне метке поросятко здалося їй ріднішим за якусь там людину — ну просто дитя. Надто після Бобовки, яку вона так по-дурному не вберегла і яку тепер, мабуть, жерли там, на подвір’ї, обгризаючи її білі кісточки.