Степанида вже відскочила од криниці, коли десь у глибині глухо і глибинно бовтнуло, здалося, жахливо-голосно бовтнуло, але вона швиденько добігла до комірчини й попід стіною прошмигнула до сіней. Тільки тепер налякалася, намацавши зачинені двері до комірчини, але згадала, що вони іноді зачинялися самі, і тепер тремтячими руками відчинила їх за дерев’яну ручку.
Перш ніж причинити двері комірчини зсередини, хвильку побарилася — ні, скрізь було тихо; здається, вдалося. «Що ж тепер завтра буде?» — немов у лихоманці тремтячи всім тілом, думала вона й, може, тільки зараз перелякалася по-справжньому. Жах опанував її з такою силою, що вона дрібно зацокотіла зубами і, мабуть, тому розбудила Петрика.
— Що, холодно? На ось мого кожуха, вкрийся... — пробурмотів він спросоння і знову сиплувато, мірно задихав.
Степанида ж не заснула до ранку.
10
Німці встали раненько, ще затемна, Петрик почув їхні кроки біля комірчини, кашель, притихлі хриплуваті голоси на подвір’ї. Дзвякнуло відро в криниці — почали тягати воду, мабуть, для кухні. Певно, вчорашнє свято скінчилося, сьогодні, видно з усього, вони мали братися до роботи.
Петрик лежав на ледь прикритих дрантям мульких накривках діжок, натягнувши на голову кожушок, слухав голоси знадвору і думав: які ж вони, однак, не схожі на наших людей, ці німці — все у них по-своєму, інакше. Навіть вчора увечері, коли влаштували собі частування, світили електрикою, їли з тарілок і пили з маленьких білих чарочок шнапс, веселилися, гомоніли, але майже так, як звичайно, п’яних не було жодного. Офіцер з тим фельдфебелем частувались окремо, в хаті, куди їм носили м’ясо в тарілках, накритих хусточками, і так само їли-пили тихенько, без гамору, а головне, не довше, ніж за звичайною вечерею. Мабуть, минула година, не більше, й на приступки вийшов фельдфебель, щось скомандував, і на подвір’ї враз як вимело — всі залізли спати в палатку. «Дисципліна, однак, вашій матері, — подумав Петрик із тихою заздрістю. — Слово начальника у них як закон, всі їдять, роблять і моляться по команді. Отож не дивно, що перемагають».
А Бобовку з’їли. Думаючи про це, Петрик трохи сердився на Степаниду: треба було не рипатись, віддати їм те молоко, нехай би подавились, коли такі ласі до молочного, нащо було хитрувати? Через ті її хитрощі, либонь, і залишились тепер без корови. Але впевненості в тому не було, Петрик розумів, що могло статися й так, що все одно одібрали б корову, — не тепер, то потім, виїжджаючи. Звісно, краще було б заховати. Тільки як заховаєш і де? Корова не курка, в кропиві не затаїться. Та й хто знав, що вони так несподівано налетять на хутір?
Знадвору в комірчину долинув приємний, солодкавий, немовби навіть знайомий дух, і Петрик не відразу збагнув, що це запахло кавою. Ну певно ж, він чув ще з тієї війни, що германці зранку поперед усього п’ють каву, а не якийсь квас або чай, як, скажімо, росіяни. Петрик ніколи не куштував цього питва і думав, що, мабуть, воно дуже смачне. Але де там про каву мріяти, як оно солі залишилось зо три жменьки, а без солі як ту картоплю їстимеш? В рот не полізе. Лихо та й годі!
Надворі потроху світлішало, але сонця не видно було, чутно лишень — у стрісі швендяв напористий вітер, здається, вчора й скінчилася гарна погода. З ночі у старій, з гнилуватими стінами комірчині було холоднувато. Петрик і так і сяк кулився під кожушком, але все одно змерз і думав, що треба вставати. Одним оком скоса глянув на сінничок під віконцем — Степанида, мов нежива, лежала зіщулившись під ватянкою, і він подумав: за Бобовкою побивається. Звісно ж, яке жінці життя без корови? Без корови жінка не може.
Щойно він надумав уставати, як двері до комірчини рвонув хтось із сіней і на порозі з’явився німець — той самий злий кухар у перекрученій упоперек голови пілотці, за ним ішов молодий в окулярах. Петрик швиденько сів на діжках, мацаючи рукави кожушка, а кухар, нічого не кажучи, блиснув ручним ліхтариком і закрутив ним по комірчині, висвітлюючи то запилене каміння жорен, то полицю, то великий кадуб у кутку; підскочив до порожніх засіків, став відчиняти накривки, зазирнув до всіх трьох. Два були зовсім порожні, а в третій вони насипали з мішок ячменю — на крупи. Далі, гаркнувши: «Век!» — він підскочив до Петрика, той босим злетів на студену долівку, а німець поскидав на землю увесь його одяг, накривки з діжок, зазирнувши у кожну. Не знати, якого дідька шукаючи, нагнувся під жорна, обматляв білою плямкою з ліхтарика стіни, кутки, навіть стелю і, не мовивши й слова, вискочив до сіней.