Петрик удягнув у рукави кожушок, зачинив за ним двері і обернувся до жінки, яка з байдужим виглядом сиділа на своєму сінничкові.
— Чого це він?
Степанида знизала плечима й мовчки закуталася хусткою, не поспішаючи вдягнула ватянку. Здавалося, вона була байдужою до появи німця, самі лишень очі свідчили, що вона пильно прислухалася до того, що відбувалось на подвір’ї. Петрик, нічого не розуміючи, зиркнув у віконце — німці там щось збуджено, ніби навіть перелякано гомоніли, постававши коло кухні, декотрі чогось швендяли біля хліва, по дривітні. Чого вони там шукали?
— Ніби щось загубили, — сказав він дружині.
Але не встигла та відповісти, як усі від кухні рушили до сіней, густо затупали чобітьми і вже не один, а троє зразу увалилися до комірчини, і пішло... Зі злим, рішучим виразом на обличчях вони стали перевертати горідна всі діжки, кадуби, скидати із цвяшків дрантя; розгребли ногами купу картоплі в сінях, з грюкотом відчинили скриню і вмент перерили там усе. Петрик притисся до одвірка й мовчав, бо в нього не питали нічого. Він тільки дивився, як довготелесий німець сердито шукає щось у комірчині: перевертає кошики, відсуває кадку з коноплями, розсуває раз по раз баняки. Підскочивши до Степаниди, коліном перемацав її сінничок на ослоні. Біля віконця Петрик бачив, як кілька солдатів вилізли на снопи в повітці й теж порилися там, толочачи чобітьми його хлібний запас, скидаючи декотрі снопи на землю.
— Що ви, паночки, шукаєте? — якомога ласкавіше спитав Петрик.
Довготелесий, змірявши його крижаним поглядом, щось незрозуміле проґерґотів, злостиве чи погрозливе, і Петрик більше не запитував. Нарешті, залишивши розгромний безлад у сінях та у комірчині, німці вимелися на подвір’я й там усе ще ходили по закутках, зазирали по призьбах, за тин у кропиву і навіть на порослу мохом стріху комірчини.
— Подуріли, чи що? — не міг доп’яти Петрик.
Мабуть, треба було давати якийсь лад тому всьому, але він раптом почув знадвору знайомий звук струни й перелякався: вони розпороли його скрипку, «Ото лишенько, — подумав Петрик, готовий заплакати із такої прикрості. Та що тут було діяти? Може, побавляться та й віддадуть? Невже не віддадуть, поб’ють, поламають? Недовго думаючи, він вискочив у сіни якраз тоді, коли з хати відчинилися двері і з них, нагнувши голову у високому кашкеті, стрімко виходив офіцер, а за ним котився кругленький фельдфебель. У сінях вони зіткнулись, і Петрик плутано від хвилювання заговорив:
— Пане офіцере, нехай мені віддадуть її... Ну скрипку. Бо це ж моя, знаєте...
— Век! — гаркнув, мовби гарапником ляснув, офіцер.
Проклинаючи все на світі, Петрик назадгузь подавсь до комірчини й тихо причинив двері — біля віконця сповнена напруженої уваги стояла Степанида.
— Пропала скрипочка, — сказав Петрик. — І яка холера в них сталася?
«А, відай, кепське щось зробилося», — думав Петрик, почувши, як на подвір’ї пролунала команда, і у віконці стало видно, як німці почали шикуватись — лавою у дві шеренги, з гвинтівками в руках. Усі вишикувались — і фельдфебель, і Карло, на подвір’ї перед лавою зостався офіцер у підперезаній шинелі, а перед ним похнюплено стояв, опустивши руки, перехняблений кухар. Його біла куртка також була підперезана ременем із двома шкіряними підсумками. Угнувши голову, кухар понуро дивився перед собою у моріжок подвір’я і тільки коли офіцер щось сказав, підвів вузьке хворобливо-замкнуте обличчя і коротко промовив два слова. Тоді офіцер коротко, без розмаху ляпнув його по щоці. Німець хитнувся, але з місця не зійшов.
— Степанидо, Степанидо, гля, гля! — майже налякано загомонів од віконця Петрик. — От дива! У вухо його як свисне...
Степанида, проте, мерзлякувато куталася у ватянку і не встала із сінничка, а Петрик, як на якесь цікаве кіно, дивився крізь віконце на те, що відбувалося на подвір’ї. Солдати понуро мовчали, мовчав і злий кухар, що так само стояв у кінці шерегу, а офіцер, заклавши за спину руки в пальчатках, ходив перед лавою і щось говорив та й говорив уривчастим голосом. Скаже, помовчить, зробить три кроки, зупиниться, знову скаже й знов помовчить. Судячи з похмурого виразу солдатських облич, говорив він не дуже веселе — мабуть, шпетив чи що. Петрик утямив тільки, що там щось скоїлося і що завинив кухар. Загалом це було цікаво, але Петрик почав побоюватись, щоб те лихо не перекинулося й на нього зі Степанидою. Однак, мабуть, усе залежало від офіцера. Петрик уже чітко знав, що найбільший пан тут цей офіцер і що добра від нього чекати не випадає, а на зле він, судячи з усього, завжди готовий.