— Ес іст ферботен! Нельзя!
— Не можна? Он як...
Вона не стала ні проситись, ані умовляти німця — з хати долинали лихі слова фельдфебеля, значить, він або той офіцер наказали вартовому не пускати її на подвір’я. «Щоб ви всі виздихали!» — сказала вона собі подумки й повернулася в комірчину.
Степанида поставила банячок коло порога, сіла на сінничок і просиділа так, аж поки до комірчини не причвалав Петрик. Від нього війнуло холодною сльотою, хоч Петрик зовсім не здавався промерзлим чи натомленим, а радше веселим і задоволеним.
— Жінко, живемо! — з неприродною для нього жвавістю заговорив він од порога. — Сортир зробив, ну цей, клозет... Офіцер похвалив.
— Може, вилаяв?
— Ні, похвалив, їй-бо... По плечу так поляпав. Гут сказав.
— Гарно ти вислужився, — в’їдливо сказала Степанида, трохи дивуючись у душі з Петрика: знайшов радість.
— Та не вислужився, дідько б їх узяв! — з прихованим запалом заговорив. Петрик. — А ось подумав, мо’, скрипку віддадуть.
— Не віддадуть, — сказала вона. — Не для того брали.
— А для чого вона їм? Грати ж не вміють.
— А може, і вміють.
— Аби вміли, вже грали б. Я знаю.
— Ну йди, проси, — сказала вона, думаючи, одначе, про інше.
Вона думала, що поросятко, мабуть, пропаде, просто перемерзне в таку холоднечу, якщо спершу не здохне з голоду у тій норі. І що робити? Хіба попроситись по якійсь нужді із садиби, може, пустили б? Але яку причину придумати, щоб повірили, вона не могла зметикувати й напружено думала, думала.
— Ану піду, — наважився Петрик, продовжуючи, втім, стояти на місці.
І тоді вона згадала про своїх недостріляних курей, що, мабуть, кудись подалися з хутора чи, може, поховалися в яру. Ходячи вдень біля кухні, вона крадькома все поглядала поза хату, чи не з’явиться котра. Але жодна не з’явилася, отже, десь добре зашилися.
— Попроси там, щоб пустили курей пошукати. Курей, скажи, розігнали вчора.
— А що? Можна. Ну, Господи, помилуй!
У темряві не було видно, але вона знала: Петрик перехрестився й помалу, нерішуче відчинив двері. Потім, трохи згодом, із сіней почувся тихенький стук в інші двері, до хати, і Степанида захвилювалася — чортзна, що зараз буде? Хоч би живим повернувся її Петрик.
Однак, здається, його пустили до хати, і він пропав там надовго. Вона чекала й слухала, але звідти нічого не було чути, окрім деяких ненаських слів, зрозуміти щось із яких було неможливо. І раптом тоненько, співуче загучала одна струна скрипки, друга й третя — зграйно загучали, і вона впізнала Петрикову руку. До чогось іншого він був не дуже зугарний, а от грати умів, як мало хто інший. «Невже віддадуть?» — з якоюсь сумною радістю подумала Степанида. Петрик, однак, не повертався, а замість нього з хати хвилююче-співучо полинула музика давньої улюбленої нею «Купалинки». Степанида слухала-слухала, душачи в собі щось жалісливе, що владно брало у свій бран, і вона не стрималася. З очей випливло одна за одною кілька сльозин, вона хутенько витерла їх з лиця ріжечком шорсткої хустки й знову причаїлася, слухаючи. Петрик грав гарно, чисто і навіть старанно, як колись грав молодим на вечірках у Висілках, Замошші, Ґудзах у парі з цимбалістом Лавриком. Коли скінчив, чутно було, там знову заговорили, притихли, і з хати залунала нова мелодія пісні про Волгу, яку співали перед війною. Чути було, йому навіть підспівували — не по-нашому, недоречно-фальшиво, тією чужою мовою. Степанида слухала, і її перше мимовільне замилування музикою стало поступатись місцем прикрості і навіть злості — навіщо він там їм грає? Знайшов кого втішати музикою! Не міг відмовитись чи що? Сказав би: не вмію, не моя скрипка — синова. А то зрадів: похвалив офіцер за нужник, то ладен, либонь, грати йому, коли він там сидітиме. Ну хай лишень повернеться! Якщо не заробить від них врешті-решт ще одного гарного копняка.
Одначе минав час, а з копняком там чогось не поспішали: мабуть, гра його справді сподобалась. Петрик грав довго, після пісень узявся за танці й переграв їм і козачка, і лявониху, і страждання. Степаниді навіть здалося, що там зо два рази поплескали йому, і хтось сказав «браво» чи що. «Ти поглянь! — дивувалася Степанида, — Ото вподобали! Ну стривай же, я тобі покажу, як догоджати цьому вороняччю!»
Може, тільки за якусь годину стукнули двері — одні, Другі.
Петрик справді повернувся до комірчини і з порогу тихо, але вдоволено повідомив:
— Ну, я ж казав...
— Віддали? — холодно спитала вона.