Новик розпалився, це було видно з його нервової ходи, під час якої він часто зупинявся й кидав Лявонові образливі слова звинувачення. Але й Лявона, видно, допекло: понівечене обличчя його все більше сіріло, єдине око з-під пелехуватої білої брови наливалося внутрішнім гнівом, і він не витерпів:
— Ти мені ухильництвом не штрикай! Я не менше за тебе переживаю за колгоспи. Я кров проливав за нове життя. Але як їх зробити? Добре тобі їздити, вимагати! А ось сядь на моє місце, переконай! Щоб погодилися за власним бажанням. Щоб без нагана, як у деяких.
Мабуть, Новик зрозумів, що так вийде не розмова, а сварка, та ще й на людях. Він трохи помовчав і сів біля столу.
— Гаразд. Я вас навчу, — сказав він спокійніше. — Де комбід?
— Ось Багатько Степанида, зараз прийде Гончарик Семена не буде, повіз збіжжя на станцію, — тихішим тоном, але ще вовкувато відповів Лявон.
— Ну що ж, засідання буде повноважним. Сільрада, комбід, представник окружкому — буде повноважним. Треба вирішувати. Ударити по саботажниках. А то розвели головотяпство!.. Відкривай спільне засідання.
— Ну цей... Спільне засідання вважається відкритим, — пробурмотів Лявон і замовк.
— Питання одне: відсіч саботажникам колгоспного руху, — підказав Новик. — Пропоную розкуркулити Гужова Івана. Як куркульського підголоска і саботажника.
Кісточками пальців Новик пристукнув по вичовганій стільниці, зиркнув на Степаниду, тоді довгим поглядом — на Лявона. Лявон наліг грудьми на стіл і затих.
— А під яку статтю? — спитав він, помовчавши. — У нього землі чотири десятини. Якраз середняк.
— Знаю, — сказав Новик. — Його наділ поруч із нашим. Землі небагато, згоден. Але — саботажник. Ти ж сам казав, що він сход зірвав. Значить, зривач. Упреться — не зрушиш. Я його знаю.
Степанида мовчала — до такого повороту справи вона була не готова. Гуж для неї був як і всі: не багатший за інших, хіба що сильніший до роботи, до того ж мав двох синів, робітників якраз при силі, а три мужики на господарстві — це тобі не три баби. Вергають — ого!
— Але ж інших він не підбурював. Він сам не пішов, до чого ж тут зривач... чи саботажник? — напружено розмірковував за столом Лявон, перекладаючи з місця на місце папірець.
— Як ви не розумієте?! — врізав кулаком по столі Новик. — Ви його не зрушите — за ним не зрушаться інші. На нього в селі оглядаються: авторитет! Ось ми і вдаримо по цьому авторитетові. Тоді іншої заспівають. Боятимуться.
— А хіба ж то правильно? — набравшись відваги, сказала Степанида. — Розкуркулювати, котрі куркулі. А Гуж середняк. Ні, я не згодна.
— Ну й керівництво! Ну й актив! — страдницьки застогнав Новик. — Головотяпи ви! Він же гірш за куркуля. Він — саботажник! Зриває колективізацію у Висілках. А Висілки зривають темп у районі. Увесь район зривач, ви розумієте, що це таке? Мабуть, за це тепер по голівці не погладять. І нас, і вас!
— Як хочете, а це несправедливо — не здавалася Степанида. У горлі їй стиснуло, і вона вже ладна була не здаватись, але Новик раптом стрепенувся і так закричав, ніби вона його образила.
— Яка справедливість, тітко? У вас темнота в голові, відстале уявлення про якусь позакласову справедливість! А ми, більшовики, керуємось тільки класовою справедливістю: ніякої пощади ворогові! Той, хто стане на нашому шляху, наш ворог, і ми йому хребет поламаємо. Інакше нового життя нам не бачити. Нас самих зітруть у порошок. У вас капітулянтські, правоухильницькі погляди, які треба нещадно викорінювати!
Степанида мовчала. Вона вже засумнівалася, подумала, може, й так. Може, цей Новик і має рацію, звісно ж, він розумний, грамотний, не те що вона — ходить до другого класу лікнепу. Та щойно Степанида уявила собі те розкуркулювання, плач, горе, вислання, їй стало млосно. Що робити?
— Що я в селі скажу? — мученицьки крутився за столом Лявон. — Що саботажник? А зрозуміють? Ні, не зрозуміють. Бо я й сам не розумію, — казав він розважливо і все перекладав на столі папірець — то ближче, то далі, то на один бік, то на другий.
В цей час розгонисто-широко розчинилися двері, і в хату вскочив високий парубок у шинелі з яскравими малиновими петлицями на комірові, зняв з голови гостроверхий шолом із широкою зіркою на чолі. Сам почервонів, задихався, либонь, поспішав, а очі світилися жвавістю і задоволенням.
— Запізнюєшся, Гончарику, — похмуро дорікнув Лявон. — Давно треба...
— Тільки прибіг із містечка, мати каже: комбід.