Якби-то людині було дано бодай трішечки зазирнути наперед, побачити призначене їй, але сховане за пластами часу, те, що з усією очевидністю відкриється у напливі наступних днів. Та де там! Нічого не може людина дізнатись із свого майбутнього і, бува, радіє з того, що незабаром стане причиною горя, чи плаче над тим, що згодом викличе хіба що усмішку.
Степанида того вечора таки не пропустила лікнепу, і хоч не похвалилася гарно написаними рядками (ніколи вже було бігти на хутір по зошит), зате добре прочитала задане, лишень одного разу збилася на слові, котре тепер частіше за інші лунало з людських вуст: к о л е к т и з а ц і я. «Колективізація, — поправила Роза Яківна, їхня вчителька на лікнепі, й повторила: — К о л е к т и в і з а ц і я! Запам’ятайте всі, як це вимовляється білоруською мовою».
І, звісно ж, вона запам’ятала, як і всі інші, хто був того вечора у нетопленій школі — здебільша парубки та старші люди, що зібралися на лікнеп, і серед них тільки дві жінки — Степанида Багатько і Ганна Багатько, або, як її звали, Анюта. Ні, не рідня — чужі, просто у Висілках півсела було Багатьків, а ще півсела — Недосєки, Гужови, невелика родина Гончариків. Над північ, коли закінчились заняття, вони удвох вийшли зі школи й поволі пішли в кінець Висілків.
Анюта цілий вечір була невесела й, читаючи, робила помилки, Степанида навіть двічі підказувала їй: «До праці всі, хто чує силу, під стяг червоний, вільний стяг!» — але та все одно не запам’ятала. Щось із нею коїлось незрозуміле. Правда, Степанида не мала такого звичаю — лізти з розпитами в чужу душу, вистачало свого клопоту. Однак Анюта сама не втрималася.
— А знаєте, тітко, радість у мене. Тільки не радісно.
— Чому ж не радісно, коли радість? — здивувалася Степанида.
Вони йшли вузькою, укоченою саньми дорогою, вгорі над стріхами видивлялась на все своє сяйливе око повня, густо роїлися зорі; добрячий мороз брав за щоки й пальці — Степанида заховала руки в рукави кожушка, склала на животі. Але було дуже слизько, йшли дрібненькою невпевненою ходою. Щоб не впасти, Анюта взяла Степаниду за лікоть.
— То оце ж, домовилися з Василем Гончариком на Восьме березня побратися. Вчора був, з батьками радивсь увечері.
— Ну то й добре, — сказала Степанида. — Василько хлопець хороший. Кажуть, міліціонером робитиме?
— Еге. Він такий розумний, такий ласкавий...
— Любиш його?
— Ой, тітонько, не знаю, як вам і розказати. Дуже люблю його.
— От і добре. Чого ж тут журитися? Радіти треба.
— Та я й раділа б. Але ж вінчатись не хоче.
— Ото лихо — не хоче! Роблять же тепер комсомольські весілля, без попа. У сільраді запишуться, повиступають — і все.
— Та я ж нічого... Але — батько! — зітхнула Анюта. — Батько не хоче так, без попа. Каже, шлюб нещасливий буде. А я ж не хочу, щоб нещасливий. Я-бо стільки щастя зичу собі і йому, щоб ви тільки знали, тітонько...
— Ат, не слухай ти, Анюто. Від попа щастя небагато. Колись, було, всі у церкві вінчалися, та хіба всі щасливо жили? Охо-хо! А тепер — що там батько! Як ви захочете, так і буде.
— Воно то так. Але ж...
Анюта замовкла, удавшись у свою журбу, і Степанида подумала: як невчасно! Ще заміж не вийшла, а вже журба та тривога, вже сохне дівка. Звісно ж, Анюта не з тих наречених, котрим аби обкрутити парубка. Їй треба ще, аби й іншим коло неї було добре, щоб батько не гнівався, а був задоволений, щоб усе обійшлося гарно й по-людськи. Ну та хіба Гончарик погодиться брати шлюб у попа чи, як колись, справляти весілля із сватами та свахами, дружбами і дружками, питтям ще й цілуванням? Мабуть, йому, комсомольцеві, то не личить.
— Тітонько, може б, ви якось прийшли, попросили батька? Він же вас послухається, — зупинилась раптом Анюта. В її тоненькому голосі була така скруха і водночас така надія, що Степанида швиденько погодилась;
— Ну гаразд... Скажу якось.
Край села вони розійшлися. Анюта повернула стежкою до свого подвір’я, а Степанида пішла дорогою далі — з пагорба вниз, через гостинець, до свого хутора. Вона думала, що, підеш до Ладимира чи ні, все одно по-його не буде — буде так, як погодяться молоді. Тепер такий час настає. Це не те що за царизму, коли без батьків дівка чи парубок не сміли нічого, а батьки трималися давніх звичаїв, дідівських законів, порушити які ніхто не наважувався. Тепер же руйнувалось усе, дощенту, на добро чи ні — хтозна. Може, й пошкодують потім, але тепер уже вороття назад немає — тільки вперед і вперед, як у тій пісні.
Навколо лежала притуманена білина поля, небо повнилось миготінням зір, вдалині видно було широкий сніговий простір із гостинцем, що темнавою рискою проліг упоперек її шляху. У далечині того простору під похмурою стіною гаю на Голгофі тьмяніла цятка її Яхимівщини, хутора, що став її долею. І хто б міг подумати? Колись молодою дівчиною вона пішла туди найматись жати до незнайомого господаря, в незнайому садибу, а оце біжить туди, як у свій єдиний притулок. От як життя повернулося. Степанида не чіплялася за старе — в старому в неї навряд чи набралося б півроку людського життя, постійно гнітили робота, раннє сирітство, злидні та безправність. Кілька літ наймичкувала в пана Жулеги та підпанка старого Яхимовського, робила на чужій землі, бо своєї не мала. А що таке чужа земля, того повік-віку не забуде той, хто бодай раз скуштував хліба з ласки чужої руки. Правда, після революції все тут круто змінилося, повернувшись до таких, як вона, іншим, кращим боком: пан Жулега втік до Варшави, скінчив свій земний шлях старий Яхимовський, і вони з Петриком перебралися з комірчини до хати й дістали від нової влади дві десятини хутірської землі. Спершу й непогано зажили, досхочу наїлися свого, а не панського хліба, придбали худобу, коня. Петро, котрий у вбогій батьковій сім’ї був ніби за наймита, так защирував на своєму господарстві, що вона налякалася за його здоров’я. Але своя земля вимагала, і він так ґарував на кожній роботі, так завзято орав, так ревно спушував, угноював кожну латочку ґлею, потім сам-один косив, звозив і знову орав, боронував, сіяв. Набута зі старого господарства кобила не витримала і впала першої ж весни, це була велика біда, від якої набідились усмак, заки придбали коня. А тоді звалилось на Петрика лихо. Коли Феня народилася, Степанида занепала на здоров’ї, а він мусив сам-один і жати, й косити, двигав, немов силач, та й надірвався. Якось возив із заплави сіно, його підвода перекинулась край яру, Петрик підставив плече і зламав ключицю. Два місяці пролежав у лікарні, лікарі ледве одхаяли, на полі перестояла й вилягла ярина, восени нажали зо дві копи, тільки насіння й вернулося. Той рік випав голоднуватий, хліба вистачило до Великодня, добре, що картопелька рятувала. Були й інші скупі на хліб роки, коли то вимочувало, то засушувало, а то бракувало насіння, гною, скотини. Петрик, однак, не здавався, робив як проклятий, так завзято, що сільські із Висілків стали з нього посміюватись — ґарував день і ніч, а врожаю було на сміх курям. Та він ніяк не міг нагосподарюватись досхочу, висох, змарнів, ядушливо дихав, але двигав, вергав, пізніш за всіх лягав і рано підводився. Сам собі господар, який жнець, такий і снопець, скільки зробиш, стільки й заробиш, любив він казати тоді, коли вона вмовляла іноді, щоб заспокоївся, відпочив, поберіг себе. Степанида ж після невдач у цій затятій боротьбі із землею за життя сказала собі: ні, так не забагатієш, тільки здоров’я надірвеш і до часу в ґлей ляжеш на сільському цвинтарі. Колгосп то й колгосп, сказала вона собі, як би там не було, а гірш, мабуть, не буде. Як усі, так і ми, либонь, не пропадемо і в колгоспі. А Петрик то, певне, поздоровшає, зайвий рік поживе на цьому неласкавому світі.