Здалеку на хуторі під липами заблимав червоний вогник у вікні, вона подумала: значить, Петрик приїхав — і пораділа молодою жіночою радістю — нарешті, вся сім’я зібралася, скінчилися денні клопоти, тепер до завтра душа спокійна. На білому від місячного сяйва подвір’ї стояли сани з рештками сіна, кінь уже був доглянутий, похрумкував у хліві. Може, Петрик роздобув гасу, подумала Степанида, бо в гасничці його лишилося дуже мало — на один, може, вечір. А ще вона наказувала попитатись про чоботи в одного знайомого еврея-шевця на станції. На чоботи, звичайно, було замало грошей, всього десять карбованців, але, може б, якось домовився на віру чи пообіцяв яке стегно бараняче, зо два фунти масла чи ще щось, якось заплатили б. А то з одними валянками на двох просто непорадна година, як хто взує, то другому хоч сиди вдома, нікуди не потикайся. А потикатись треба, от як сьогодні, щодня як не се, то те, всі кличуть, зобов’язують, і треба увихатися.
Двері до сіней було не защібнено, вона переступила поріг і защібнула їх, зайшла до хати. Відразу зрозуміла: діти вже сплять, у димнуватому притемку хати було тихо й тепло, смерділо гасом і тютюновим димом, кінець столу горіла ґасничка, і Петрик при ній перебирав якісь папірці, мабуть, квитанції, звіряв платежі: що сплатили, що прострочили, скільки наросло пені і що залишилось.
— Давно приїхав? — тихенько спитала Степанида.
— Та недавно.
— Щось їв?
— Їли тут. Крупник.
Вона стала роздягатися, повісила на цвях кожушок, зняла з голови теплу хустку.
— Ну як комуна? — спитав від гаснички Петрик. — Зорганізували вже?