— Гужа постановили розкуркулити, — сказала вона про інше. — Новик приїжджав. Як саботажника і що наймана сила.
Петрик підвів від гаснички немолоде, зморщене й заросле щетиною обличчя і уважно подивився на неї. В його очах відбився спершу тривожний подив, який швидко поступився місцем смуткові.
— Що на світі діється! — важко мовив Петрик. — Наймана сила. Яка ж там наймана сила?
— А така, — сказала вона. — Тристінку помагали ставити. Наймав. Та й на жнивах.
— Нема на вас Бога! — зітхнув Петрик. — Розкуркулити! Наймана сила! У того самого Лявона теж була... наймана сила. Як молотили. Он, Ладимирові хлопці допомагали. Що ж він, одною рукою і ціпом не вдарить. То і його розкуркулити?
— Тут, знаєш, саботаж іще, — сказала Степанида. — Позавчора на сході уперся і зірвав колгосп.
Вона сіла на низький ослінчик і стала розв’язувати волоки на своїх чунях, що вкрилися за дорогу ожеледою. Петрик за столом не міг заспокоїтись.
— Коли вже до таких дібрались, то що ж далі буде? Кого ж ви через рік-два будете розкуркулювати?
— А тоді, може, не буде кого. Всі до колгоспу повступають.
— Може, й повступають. А як же з класовою боротьбою? Класову ж боротьбу не відмінять?
— Може, й відмінять. Як ворогів не стане. Дуже ти розумний, — невдоволено урвала його мову Степанида.
Справді, що він знав, цей темний мужик, який навіть на сходи не ходив, рідко коли брав у руки газету, ніколи не розмовляв з начальством. Міг тільки туманно мізкувати про все своїм небагатим мужицьким розумом.
— Чого це в нас усе не так, як у людей, — думно казав Петрик, позираючи на миготливий вогник гаснички. — Оце на станції говорив з одним мужиком звідкись з-під Ули. У них нічого. Тихо. І колгоспів не чути, ніхто не приїздить, не заганяє. Нікого ще не розкуркулили.
— Зажди, доберуться. Може, в пущі живуть. За болотом десь.
— Може, й за болотом. А в нас?..
— А в нас он, у району під носом. Та й з округи не минають: при дорозі ж. Воно й добре, що при дорозі, то теж на користь, — сказала Степанида й згадала: — Гасу купив?
— Дали. Одну літру. На пай. Надовго стане її, тої літри?
— Та вже скільки стане. А там підвезуть. Дорога ж установилася. А про чоботи не питав?
— Про чоботи? — якось полохливо глянув на неї Петрик, мовби тільки зараз згадавши про чоботи. — Чобіт немає, — сказав він і встав із-за столу — худий, невеличкий, із запалими грудьми, старий. Так, старий, бо таки зовсім постарів у свої п’ятдесят років.
Петрик відкинув підстилку у запічку і щось узяв з ліжка, на якому вони спали.
— Ось замість чобіт.
— Що це?
Вона непорозуміло прийняла з його рук якийсь гарненький чорний футлярчик, ніби легеньку дитячу трунку, і не зразу доп’яла, що це й навіщо.
— Скрипка!
— Ти здурів!
— Може, й здурів.
— Це ж, відай, дорого, — перелякалася Степанида. — Он ходити нема в чому. У Федька черевики каші просять, а він — скрипку! Вона ж такі гроші коштує! Либонь, цілу десятку віддав?
Петрик ніяково потупцював біля неї, узяв футляр і бережким дотиком зашкарублих пальців розняв защіпки. Обережно, мов дитину, вийняв звідти червоно-лискучу скрипочку з чорною декою й гарненько заокругленими вирізами по боках.
— Ти ж хотіла, — винувато нагадав Петрик.
— Коли це я хотіла?! Коли то було? Тоді молода була, дітей не мала. А зараз... Ну, ти здурів! У що тепер взутися, тут боса ходиш, а він — скрипку! Коли ти на ній гратимеш — он зима кінчається. Сіяти час...
— Та вже, либонь, відсіявся, — зажурено сказав Петрик і відчужено одійшов, сів на лаву. Недовга піднесеність настрою остаточно покинула його. На столі поруч із футляром лежала не торкнута смичком скрипка.
— Червонець віддав, ще два винен. На віру дав. Єврей один на станції.
Степанида сплеснула в долоні.
— Боже, три червінці! Ну, ти з глузду з’їхав! Сказився на старість. Ми ж страховку ще не заплатили. Податок тільки за той рік виплатили, а вже новий прислали. Пені на недоплату набігло. Взути нічого. Гасу немає. Цукру з осені ані грудочки, Фенечка без солодкого не може. Коли б хоч булку якусь купив, а то скрипку! І за такі гроші! Де ти тепер тих червінців візьмеш? Хто тобі дасть?
— В комуні заробимо.
Степанида сердилась, мало не плакала. Що він говорить, цей недоумкуватий, навіщо йому скрипка? В такий час? Колись навчився трохи цигикати, одного разу на ярмарку в містечку попросив у якогось цигана трохи пограти, вона стояла поруч і похвалила, а він і загорівся: куплю! І ось знайшов час і гроші — купив, тільки не на талан, а скорше на безталання. Нащо їй та скрипка? Чи до скрипки тепер, коли не сьогодні-завтра доведеться завести до колгоспу коня, зсипати насіння, віддати упряж, сани, колеса, перекрутити все життя на новий, незнаний і неминучий лад. Чи до музики зараз?!