— Глянь, Степко...
Степанида підбігла до Петрика й розгублено прийняла з його рук мертву пташечку, розплатані крильця якої безсило звисли в повітрі, так само як і голівка з маленьким роззявленим дзьобиком.
— Боже... Петрику! Що ж це?.. Це ж погано...
— Погано?
— Ой, це ж нещастя! Це ж нам на біду, — ладна була заплакати Степанида.
Петрик також знітився, але намагався залишатись бадьорим і не хотів повірити, що така малеча може принести якесь нещастя.
— Ну яка біда! Змерз просто. Такий холод...
— Боже мій, Боже мій! Нащо ж ти його чіпав? Нащо ж ти його побачив? — бідкалася Степанида сама не своя від цього явного познаку біди.
Якусь мить вони не знали, що робити, і, приголомшені, стояли на межі над маленькою мертвою пташиною з білими, як низенькі житні паростки, підігнутими кігтиками. Степанида навіть заплакала, і Петрик не втішав її: мабуть, самому було не ліпше. Жайвороночка закопали під межею в ямці, устромивши над ним вербову лозину. Що робити з рештою лозинок, не знали, — бажання обтикувати ними озимину якось зникло, їм обом стало недобре і навіть трішечки боязко. Пригнічені, вже без колишньої цікавості, вони обійшли обніжком наділ і поплентали до хутора.
Якби вони знали, що чекає їх на хуторі, то, може, ніколи назад і не вернулися б. Але велика сила — незнання, воно, певно ж, не менше важить для людини, ніж її найважливіші знання та її витончена спроможність зазирати в майбутнє. Відай, незнання так само захищає, оберігає душу, дає людині можливість жити.
На хуторі в комірчині Степанида розв’язала хустинку з паскою, відкраяла шматок і занесла до хати панові Адольфу. Той, як здалося, спав у запічку, бо в хаті його не було видно, і Степанида поклала паску на білу тарілку, узяту з мисника. У хаті було занадто тихо, але вона не звернула на те уваги — взагалі, вона не мала звички затримуватись тут: зробить щось чи візьме — і в сіни, навіщо турбувати стару людину? В комірчині вони з’їли решту тієї паски з молоком, і Петрик пішов на подвір’я. Його вже охопив весняний неспокій, треба було ладнати плуг для борозни, під повіткою він не міг знайти орчик, а без орчика як запряжеш? Степанида ж у великому банякові почала колотити пійло корові — Чорнявка любила саме таке, трохи задурене борошном пійло і зовсім не пила води.
Так вона колотила, присівши над баняком, коли в розчинені двері, якось заточуючись, уступив Петрик і здавлено крикнув до неї з тривогою, навіть переляком у голосі:
— Степанидо!
Вона схопилася з долівки, здалося, що Петрикові стало недобре, він і справді побілів на обличчі мов полотно, витягнуті до неї руки його недобре тремтіли.
— Степанидо!!!
Вона кинулася до нього, але він одступився, подався назад на подвір’я, спрямовуючи її увагу в інший бік, до стодоли. Вона кинула оком далі й побачила, що двері стодоли навстіж розчинені, чого не було ніколи, завжди стодола була зачинена на величезну колодку, чорний ключ від якої висів у хаті на цвяхові біля порогу. Відчувши зле, Вона притьма кинулась до дверей і ще з подвір’я побачила в сутінках стодоли непевну людську постать. Мовби нахилившись над засіком, Адольф Яхимовський нерухомо стояв на зігнутих у колінах ногах. Не своїм голосом вона крикнула: «Паночку Адолю!» — але той не озвався. Тоді вона влетіла до стодоли і зрозуміла все. Згори від сволока звисав туго натягнутий мотузок, жовта, наче голий маслак, голова Яхимовського скрутилася набік разом із шиєю, руки впали уздовж худого обвислого тіла, одне плече якось неприродно піднялося вгору, а друге опустилося. Вона схопила його за ці кістляві під сукняним жупаном плечі, і тіло важко повернулося. Він висів так низько, що підігнуті ноги його у святкових хромових чоботях із шурхотом посунулись по долівці. Не в лад зі своїм переляком Степанида подумала, що навіть тут, щоб повіситись, людині бракувало простору, так було низько й незручно.