— Допоможи, Боже, не відступися від рабів твоїх, — пробубонів він, хрестячи спітніле, змордоване за ці дні обличчя. Вона також перехрестилася, подумавши: а мо’ й справді допоможе, відведе біду від цієї проклятої Богом і людьми землі?
Хрест простояв весну і літо — на самій виспі над лісом і яром, оддалік від дороги. Кожен, хто їхав чи йшов гостинцем, поглядав на цей знак людської біди, але мало хто знав, яка то біда була. Тоді ж хтось із висілківців назвав цей пагорб Голгофою, та так і пішло: Голгофа, чи гора Голгофа, а ще Петрикова Голгофа. Так звали й опісля, як містечкові комсомольці Женька Копилов, Меєрсон і молодший Хвасько восени повалили хрест. Якось зайшли на хутір, попросили пилку, Петрик дав, а Степанида ще й почастувала їх квасом — якраз настоявся, добрий був квас, — хлопці пожартували, напилися та й пішли. Вона думала, що ті мали інтерес у лісі чи в яру, а вони повернули межею до виспи й за якихось десять хвилин спиляли хрест. А тоді, принісши пилку, ще й прочитали нотацію про шкоду релігійних забобонів. Петрик спохмурнів, нагнув голову й не сперечався, а Степанида тоді посварилася з ними. Навесні, коли вони з Петриком ґарували на тій Голгофі, тоді ніхто не бачив, щоб допомогти, а тепер, коли виріс якийсь ячмінь, їм, бач, хрест очі коле. Але що їм ота сварка, вони пореготали собі з такої темноти та й пішли.
А назва пагорба залишилась і, відай, залишиться ще надовго, точно визначаючи суть цього малопридатного для хліборобства клаптика землі, освяченого слізьми, трудом, багатолітніми селянськими муками.
15
Мабуть, зима повертала на весну — минули завії, вдень потеплішало, надворі гарно розтавало, а вночі брався добрячий морозець, аж потріскувало по кутках. Ранок починався широкою, розлитою на півнеба загравою, із-за лісу в морозяній поволоці викочувалось червоне колесо сонця, набиралося сили, яснішало, й небавом довжезні тіні від дерев, пагорбів, стовпів витягувались через усе поле з осілим після відлиг, хрумким снігом. Морозна далечінь марилась сіруватою просинню лісу, розмитою пістрявістю перелісків, кущів, очерету, мочарів, а поруч усе яскраво сяяло, біліло до болю в очах. Було по-святковому тихо й хороше.
Степанида, проте, мало милувалася красою погожого ранку, може, навіть не помічала його —- вона припізнилась біля печі, не впоралася зі скотиною, сказала Петрикові, що доробити — напоїти овечок, замішати курям, — а сама побігла через поле до Висілків.
М’яко бігла крижаною доріжкою в старих латаних валянках і думала, що повернеться тепер хіба що смерком — якраз припекло з колгоспом, який таки зорганізували тиждень тому. Сиділи до ранку, а таки домоглися — більш як половина Висілків погодилася вступити. Мабуть, Новик правду казав: розкуркулиш одного — інші задумаються. Задумались, поміркували й погодилися. Тепер три дні підряд комісія з усуспільнення ходила по дворах, описувала насіння, інвентар, коней, збрую. Звичайно, Степанида прибігала раненько до сільради, а звідти вони вчотирьох ішли по селі, нікого не минаючи, у кожен двір — крізь жіночий плач, злякано-заклопотані погляди старих, напружено-примовклу увагу дітей — усе брали на облік. Було важко, але треба було.
Вона думала того дня, що не застане голову в сільраді, що, мабуть, доведеться наздоганяти комісію десь на селі, й дуже здивувалась, коли, відчинивши двері довгої, мов обора, дякової хати, побачила всіх на місці. Мовчазно сидів за столом Лявон, а навпроти — присадкуватий мужик у чорному кожушку, його сусід Корнило, якого також обрали до комісії з усуспільнення; відвернувшись до вікна, стояв у своїй довгій військовій шинелі Василько Гончарик. Було дуже накурено й холодно, і панував якийсь переляк чи клопіт, який одразу відчула Степанида. Вона стримано привіталася:
— День добрий.
— Дідька він добрий, — сказав Лявон, повівши на неї одним оком. — Поганий день.
Степанида не зрозуміла.
— А що? Погода гарна.
— Аж занадто. Ось-ось завесниться. Але... На прочитай оце.
Він подав їй невеличкий, добре вже пожужмлений аркушик районної газети «Червоний хлібороб». Ще нічого не розуміючи, вона з натугою почала читати розкидані по сторінці заголовки: «Вище прапор індустріалізації», «На нові рейки!», «План вивезення ділової деревини під загрозою зриву». На другому боці був невеликий малюнок: червоноармієць, широко розставивши ноги, простромлює багнетом пузатого буржуя з вищиреними зубами.