— Он кажуть: керівники, керівники, — сказав він, обернувшись до Степаниди, і та підбігцем наздогнала його. — А я тобі скажу: гірш од сусідів нема нікого. Ніхто тобі стільки шкоди не зробить, як твій сусід.
— Ну, звісно, — погодилася Степанида. — Бо все близько, під боком.
— Під боком, усе бачить і захлинається від заздрощів. Особливо як сам невдаха. Такий не тоді зрадіє, коли сам коня купить, а як у сусіда кінь здохне. Еге. Знаю я таких сусідів! Від них шматок хліба треба під свиткою їсти. А то позаздрять. А заздрість — вона боком вилізає. Звичайно, не тому, хто заздрить. Я не куркуль, не багач. Землі не більш, як в інших. Але я роботу люблю. Й порядок. Не те що декотрі: кинув, покинув і гайда. Я коли узявсь, то доведу все до ладу. Землю — я її краще як ту цілушку хліба догляну, кожен клаптик на колінах виповзаю, кожну грудочку пальцями перетру. Я іржаву дротину не обмину, підберу. А як же інакше в хазяйстві? Та бач, комусь очі коле.
— Невже ж це Потап написав? — засумнівалася Степанида.
— А хто ж? То ж він у нас сількор. Пам’ятаєш, як тоді на Прохориху доніс? Про льон?
Це Степанида добре пам’ятала. Про той вчинок Потапа Колондьонка, може, з рік гомоніли у Висілках, а то й у всьому районі. Навіть сварилися: ті, що молодші, мало не за барки бралися зі старими, котрі ганили хлопця, а молоді хвалили, бо про Колондьонка написала та сама газета, прославила на цілий район. Сталося те позаторік, пізньої осені, коли район опинився в прориві з льоно-здачею. Льон не вродив, не виріс, бо з весни засушило, а здавати треба було, мужики геть усі стали недоплатниками. З округи та з району відразу приїхало аж двоє уповноважених і разом з Лявоном стали ходити по дворах, вибивати льон. Але що можна було вибити, коли все поздавали раніше, не залишивши собі ані стеблинки; самопряди та кросна того року стояли без роботи. Щоб якось виплутатись із планом, розвивали навіть мотуззя, кінські пута — все здавали як волокно. В старої Прохорихи, звісно, не знайшлося навіть поганого мотузка, щоб розкрутити, уповноважені ще й пожаліли бідну одиначку, яка все плакала й нарікала на долю, на свою старість та хороби. Але щойно комісія вийшла з холодної, непаленої хати надвір, Потапко Колондьонок, що все крутився коло начальства, підійшов до старшого уповноваженого, молодого мужчини в чорному бобриковому пальті, і шепнув, що в порожньому хліві у бабці сховано льон. Йому спочатку не повірили, але зазирнули в порожній, з розчиненими дверима хлів, і Потапко, видершись на балку, витягнув із-під стріхи три товсті пасма розкішного кужелю. Це був саботаж, і хоч Прохориха виправдовувалась, що геть обносилася, що це їй для сорочки на смерть, склали протокол і хотіли судити. Та якось обійшлось із судом, мабуть, таки пожаліли бабусю, а про класову пильність Потапа Колондьонка написала районна газета «Червоний хлібороб». От після-того випадку Лявон і пустив до сільрадівської хати Колондьонка з матір’ю, котрі жили до цього в лазні. Самого ж Потапа в селі почали звати Сількором — одні з похвалою і заздрістю, інші кепкуючи. Що ж до Потапа, то він, мабуть, зрозумів це по-своєму, і ще зо двічі в газеті з’являлись короткі замітки про висілківців: одна — що у селі добре працює лікнеп, а друга про важливість збирання попелу на добриво.
Вони підійшли до перехнябленої, під трухлявою стріхою хати, Корнило поторгав зачинену зсередини хвіртку. Тут живе Багатько Борис, багатодітний бідняк, який, проте, чи не останнім на сході записався до колгоспу й одразу зник із села. Казали, кудись виїхав. Хвіртка ніяк не відчинялася, тоді Корнило так трусонув її, що та ледь не впала разом зі стовпцями і відчинилася. Вони обоє зайшли на засмічене соломою й потертю, поруділе від помиїв подвір’я, через холодні сіни зайшли до хати.
— Добрий день! Чи є хтось тут? — подав голос Корнило.
Не зразу із запічку з’явилася Лизавета, Борисова жінка, з нашвидку закутаною в якусь ряднинку дитиною на руках, що тулилася замурзаним личком до порожньої Лизаветиної цицьки. Почервонілими, мабуть, від сліз очима Лизавета уп’ялася в захожих.
— Лизаветко, ми переписати, що треба в колгосп усуспільнити, — намагаючись якомога лагідніше, сказала Степанида. Лизаветине обличчя на ті слова спахнуло раптовим гнівом.