— Переписувати? Переписуйте! Он їх переписуйте! Манько, Теклю, Ганнусю — всі сюди! Ось їх беріть, годуйте в своїй комуні.
Із запічку до матері кинулись дві босоногі дівчинки в заношених капцях, ухопилися за брудну спідницю. Соромлячись, вийшла найстарша Ганнуся і також, спідлоба зиркаючи, стала за матір’ю. У підпіччі перелякано кудкудакали кури, смерділо чимось неприємним, і було дуже незатишно в занедбаній хаті.
— Гаразд, — сказав Корнило. — Ти нам тут шпитакль не показуй. Де Борис?
— А я знаю, де той Борис? Він мені не сказав. А як у колгосп записавсь, то його й переписуйте. А я туди не піду й корови не дам. Корова моя, батько на посаг подарував. Не маєте права одбирать.
— Та замовкни ж ти, Лизавето! — зазлостувала й Степанида. — Корову ми писати не будемо. Тільки коня. Ну й упряж. А ще насіння.
— А нема насіння. І коня нема.
— Як це нема? — наїжився Корнило. — Був же кінь, вороний.
— Був та й нема. Загув. Отак!
— Сплавили? Продали?
— А хоч би й продали, — витерла сльози Лизавета. — А що ж, задурно в комуну оддавать? Чи нам його хтось дурно дав? Гроші платили.
— Дурна ти, як драний чобіт! — помовчавши, розізлився Корнило. — От построй з такими колгосп! Тобі сперш розуму б набратись! Культури якоїсь навчиться! Он у хаті не прибрано, діти замурзані. Гультяйка ти, а ще молода! Тільки дітей плодити, більш ні на що не здалась!
— Та яка вдалася!
— Йди показуй, де що. Щоб ми не швендяли, як злодії.
— А я нічого не покажу. Самі дивіться.
Вона стала кутати в ряднинку дитину, зовсім байдужа до них, і Корнило, не стримавшись, плюнув на долівку.
— Ну дивись, перепишемо! Тоді щоб не плакала.
Удвох зі Степанидою вони знову вийшли на загиджене подвір’я, Корнило огледівся.
— Де в них тут що? Там комірчина, здається?
Та не встиг він повернути до старої, з викришеними вуглами будівлі, як із вулиці почувся задиханий дитячий голос:
— Дядьку Корниле, татко сказав, щоб ви до сільради йшли.
Обв'язана попід пахви хустиною, по той бік хвіртки стояла менша Лявонова донька Олечка. Глянувши на її почервоніле від бігу обличчя, Степанида зрозуміла: щось сталося.
— Чого йому там закортіло? — насторожився Корнило.
— Ой, там приїхав... Ну, з містечка дядько такий з чорним коміром.
— Космачов?
— Еге. А ще другий з ним. То татко сказав...
Корнило враз спохмурнів на обличчі, трохи щось подумав і в розпуці вилаявся:
— Їдрі твою маму! Так я й знав...
Більше він не сказав нічого — перевальцем припустив пошерхлою дорогою, і Степанида ледве встигла за ним. Віддалік бігла задихана Олечка.
Коло сільради все начебто було, як і раніше, коней не було видно: може, стояли у дворі? Напустивши в хату холоду, вони разом втислись у двері, які Степанида не дуже вправно зачинила іззаду, — й подивилися на стіл. Там уже сиділо двоє: Космачов — у кінці біля вікна і навскіс від нього при стіні — незнайомий плечистий мужчина з твердим неголеним обличчям, у лискучій шкірянці, перетятій через плече ременем — від нагана, чи що? Мужчина дивився перед собою на зчеплені на столі руки, великими пальцями яких він якось спритно крутив одним навколо одного. Космачов у чумарці з чорним коміром заклопотано подивлявся на поріг; у міжвіконні на лаві, угнувши голову та обпершись ліктями об коліна, нервово димів самосійкою Лявон. Поруч нього сидів Василько Гончарик. Всі затято мовчали, мабуть, щось пригнічено переживаючи, і ця їхня пригніченість відразу передалася двом захожим, що, тихо привітавшись, сіли на лаву біля порогу.
— Сход, чи що, буде? — тихо спитав Корнило, скорше аби порушити ніякову тишу в хаті.
— Розкуркулення! — недобре буркнув Лявон.
— Як? Уже ж розкуркулили?!
— Розкуркулили, та не всіх! — зірваним голосом знервовано випалив Лявон, встав і одвернувся до вікна. — Казав же, одним не обійдеться.
Космачов за столом повернувся боком, тоді знов зіперся ліктем об стіл, видно було, він також стримував хвилювання, хоч зовні намагався видати себе спокійним, як завжди, розважливим. Але це йому давалося кепсько. Тоді як Лявон ні сіло ні впало злостиво-негарно вилаявся і жбурнув недопалок на підлогу. Незнайомий мужчина, не підводячи голови від столу, спідлоба уп’яв у нього пильний важкий погляд, подивився трохи, перевів очі на Космачова. Той повернув тоді голову до Лявона й, дивлячись у підлогу, сказав із докором:
— У класовій боротьбі головне — піднятись над особистим.
Знов стало трохи ніяково й дуже тихо, здавалось, ніхто навіть не дихав. Степанида зашкарублими пальцями тихенько теребила рубчик на полі кожушка й почувала себе так, що хоч провалися з тієї лави.