— То кого ж розкуркулювати? — внутрішньо нап’явшись, спитав у цій тиші Корнило. Лявон по-дикунськи спритно відскочив од вікна.
— А тих, що найману працю використовували! Яких у газеті протягли! Зрозумів? — крикнув він, і було незрозуміло, чого він так визвірився — від злості чи від співчуття.
Корнило стис широкі щелепи, поволі опустив долу обличчя. Посидівши трохи, встав і поволі побрів до дверей. Коли двері за ним зачинилися, Степаниду наче прошило болем від думки: що ж це робиться?
— Що, і його? — спитала вона, звертаючись до всіх. Голос її напружився від нервового збудження, і це всі відчули.
— І його. І Ладимира. І Прокопиху, — кинув Лявон.
— Розкуркулити?
— Таж не преміювати!
Всю її охопив якийсь внутрішній пал, спина ураз спітніла, очі заслав непрозірний туман, якусь хвилину вона не знала, що сказати їм і що подумати самій. А вони всі отут — мужчина за столом, Космачов коло нього, одноокий Лявон і навіть Гончарик — з якоюсь напруженою увагою заніміли і тільки чекали, що скаже вона. І вона дуже не в лад своїм почуттям зареготала недобрим нервовим реготом, якого аж сама налякалася, бо відчула, що цей її сміх ось-ось скінчиться чимось жахливим.
— Дурні ви! — обірвавши раптом сміх, випалила вона. — Йолопи! Кого розкуркулюєте? Тоді всіх розкуркулюйте! Всіх до одного! І колгоспу не треба буде. І ніяких клопотів. Усіх давайте! І мене також — наймичку пана Яхимовського. І он його — безземельного Гончарика! Усіх! До решти!
Її трясло, ніби в лихоманці, скаламутнілим поглядом вона нікого не бачила в хаті, вона думала, що й вони збагнуть явне безглуздя власного наміру, свою таку очевидну несправедливість. Але вони спокійно собі сиділи, мов ті пеньки, — незворушно і впевнено.
— Тихо, тітко, — справді дуже спокійно сказав Космачов, — У політиці потрібна послідовність.
— Яка послідовність? — схопилася вона з лави, понад усе схвильована цим його спокоєм. — Яка послідовність? А справедливості не треба? Як уже до бідняків дійшло! Це хіба справедливо? Ви розумні люди, невже ви не бачите? Але ж спитайтеся в мужиків... У якогось темного діда спитайтеся, він вам скаже: так же не можна! Не можна, щоб свої — своїх! Чи ви вже подуріли там від науки, не бачите? Це ж усі люди кругом бачать, а ви...
Вона кричала — безладно й плутано, перестрибуючи з образи на злість, більш, однак, звертаючись до того незнайомого мужчини в чорній шкірянці. Вона хотіла, щоб він, чужий чоловік і, певно, якийсь начальник, зрозумів, що коїться несправедливість, і заступився. Вона вірила у справедливість і дуже хотіла вірити, що правда таки переможе кривду. Але в хаті всі мовчали, мовчав і цей мужчина, вперто ховаючи очі, — навіть не глянув на неї. Тоді вона закричала ще голосніше:
Це ж здуріти треба! Лявоне! Ти ж свій, тутешній, як же так можна? Треба йти кудись скаржитись! Треба в Москву їхати, до самого Калініна. Мусить же він заступитись! Не можна ж так! Це ж не по-людськи! Не по-більшовицьки! Це ж перегин!
— Ану тихо, тітко! — вже недобре гримнув Космачов. — Товаришу Гончарик, чого стоїте? Заспокойте громадянку!
Василько повернувся до вікна, й на його лиці відбились така мука й така розгубленість, що Степанида трохи затихла.
— Ік лисому всіх вас! Робіть, що хочете! Але без мене!
Вона обернулася і кинулася до дверей, розгонисто брязнула ними знадвору. Двері не зачинилися, тоді, подумавши, вона повернулася й причинила їх.
Вона бігла втоптаною дорогою до своєї Яхимівщини, і сльози текли по її студених щоках, а всередині в ній усе голосило, й вона не знала, що діяти. Вона тільки відчувала з незвичайною виразністю, що зараз же треба щось зробити, кудись бігти, до когось звертатись. Але куди бігти й до кого звертатися?
А може, до Новика? Все-таки свій, сільський, а тепер — великий начальник. Він же тоді вів мову про одного Гужа, інших не згадував. Він мусив знати цих людей — які ж вони куркулі? Поскаржитись, щоб скасував цей наказ про розкуркулення. Мало чого газета понаписувала! Нехай глянуть, хто написав до газети, — оте щеня, недолупок кастрований, ні хлопець ні дівка — одне паскудство! І оце його слухатись?!
Степанида прибігла на хутір, зазирнула у хлів, де звичайно порався коло скотини Петрик, але Петрика зараз не було, не було й коло хліба — чи не поїхав він по дрова? Давно збирався й казав: поки не відібрали коня, треба навозити дров. Нехай возить. Вона забігла до хати, у скрині під прискринком у неї була прихована зав’язана в хусточку троячка — берегла до якогось пильного випадку, та, либонь, пильнішого не буде. Подумавши, вхопила ще кошичок, кинула туди новесеньку хустинку, відрізала шматок хліба. Така світота до того Полоцька, коли й доберешся. Але з містечка хтось поїде. Забігти до Лейби, він їздовий, може, відвезе. Не вистачить грошей заплатити — у борг попросить, пізніш, може, яйцями заплатить або ще чим. Лейба — чоловік добрий, міг і почекати до весни чи до літа. Не зчиняв бучі, як інші.