Вечоріло, сонце осіло у хмару на заході, мороз попустився, вночі, либонь, поверне на відлигу. На гіллі лип посідало вороняччя, щось длубалося там, кричало — мабуть, справді буде відлига чи вітер.
Степанида поспішала. Щоб зекономити час, звернула з доріжки на стежку через молодий сосняк — так на півверсти шляху менше. Стежка була не дуже втоптана — кілька пар ніг пройшло снігом, але зараз, коли по відлизі вдарив мороз, сніг тримав добре, тільки в самому соснячку був крихкуватий, і вона провалилася разів зо два. Стало гаряче, трохи попустила біля шиї хустку і, то нагинаючи голову від хвойного гілляччя, то відхиляючись убік сама, продиралася так самою гущавиною до гостинцю й думала: хоч би застати Лейбу вдома, а то, може, десь поїхав, тоді треба буде чи ночувати, чи вертатися на хутір.
Вона вже збиралася збігти із згірочка на вторований гостинець, як у придорожніх сосонках попереду когось побачила. Було, однак, темнувато, вечоріло; хтось, пригнувшись, шуснув від неї убік, а другий, огрядний мужчина в куценькому півкожушку й чорній кошлатій шапці, ступив їй назустріч.
— Куди це ти, Степанидо? — якось дуже спокійно гукнув він, і вона одразу впізнала молодшого Гужевого сина Дмитра. Гужів тиждень тому розкуркулили, забрали збіжжя, але поки що нікуди не вивезли, казали, чекають вагонів. Тепер цей Дмитро заступив їй стежку, й вона зупинилася, не знаючи, що йому відповісти.
— Куди розбіглась, питаю?
— До містечка. А тобі що?
— Чого це до містечка?
— Ну справа є.
— Справа проти ночі?
— Ну то й що?
— А те, що підеш назад. Зрозуміла?
— Це ж чого? Що мені, до містечка не можна?
Гуж підійшов ближче, може, думав, що вона відвернеться од нього, зійде зі стежки, а вона не відвернулася і не зійшла. Вона гнівно дивилася йому у, либонь, не дуже тверезе, ще молоде обличчя з білими бровами. Обличчя, як не дивно, не виказувало нічого: ні особливої злості, ні суворості, ані жодної погрози, тільки очі дивилися дуже пильно й холодно.
— Що там? — кивнув він на кошик і, перш ніж вона встигла відповісти, вихопив кошика з рук. — Хустка, хліб... А це? Гроші? Гроші знадобляться...
Він запхав до кишені чорних бриджів її носовичок із зім’ятою троячкою й раптом озвіріло вилаявся:
— А тепер бігом! На хутір бігом!!! Активістка, їдри твою таку!..
— Що ти робиш? Що робиш? Я закричу, бандюго ти такий! — роз’юшилася й Степанида. Тоді Гуж совгонув чимось під полою кожушка й тицьнув їй у груди дулом. Так, це було коротеньке чорнувате дуло без мушки, воно уткнулося в кожушок навпроти серця, велика Гужева рука туго обхопила обрізану деревинку ложа.
— Твоє щастя, що рідня! А то... Зрозуміла?
Так, мабуть, вона зрозуміла. Тим паче що в соснячку неподалік, трошки похитуючись і похитуючи гілля, причаїлася ще одна тьмяна постать, пильно стежачи за їхньою сутичкою на стежці.
Степанида повернулася й пішла стежкою у глиб соснячка до хутора, жодного разу не оглянувшись і трошки боячись пострілу в спину. Знала, Дмитро здатний на все. Бувало, підлітком збиткувався над меншими, обносив сади, толочив городи по Висілках. Коли в сусіда Корнила завівся песик, котрий не давав Гужеві розбишакувати уніч-пори, той упіймав його, задушив і повісив у Корнила на одвірку. Цей змалечку не знав жалю. Не те що його добрий і хазяйновитий старший брат чи навіть суворий, але спокійний, побожний батько, котрий доводився Петрикові якоюсь ріднею.
— І щоб нікому ні слова! Зрозуміла? А то під стрішку півничка! Ти мене знаєш! — долинуло вже здалеку.
Знову вона, немов побитий пес, ішла до свого хутора й душилася слізьми розпачу, кривди і безсилля. Нікуди не поткнешся! Її пограбували, як ту дурепу, за версту від домівки, одібрали останній карбованець. І хто? Знов-таки свій чоловік, якого вона ще шмаркачем обіцяла колись нажалити кропивою за те, що кривдив малих на вигоні. Тепер не нажалиш, тепер уже він жалить, та так, що обпікає душу. Їй не шкода було тієї троячки, але до глибини душі ображала ота нахабна погроза, якій вона мусила скоритися, бо знала: він здатний на все. Коли пішов на таке, то йому не важко й садибу підпалити. Або вбити десь у хвойнику.