— Тітонько... — приглухувато долинуло із-за вікна, немов не з цього світу, і вона впізнала Анютку. Степанида поквапом відчинила сінешні двері, Анютка вбігла до хати, впала на лаву й заголосила. Її чорний сачок був розстібнутий, хустка з’їхала на потилицю, русява розплетена коса розсипалась по плечах.
— Ой тітонько, ой, біда ж у нас...
Вона вже здогадалася. Вчора в сільраді стало зрозуміло, яке лихо насувалося на Ладимира, Анютку та її дорослих братів, і зараз хотілося якось втішити дівчину. Але та раптом встала із лави, урвала плач і, витираючи з обличчя сльози, заговорила:
— Ой тітонько, вночі ж Антипа з Андрієм забрали — приїхала міліція й забрали, все перетрусили, шукали ще Гужевого Дмитра, але ж Дмитро хитріший, Дмитро втік, а наших забрали, кудись повели...
— Так, так, так, — машинально казала Степанида, вже здогадуючись про решту. — Вони з Гужем були?
— Ой тітонько, хіба ж я знаю, але ці дні десь пропадали, Дмитро як прийшов за ними — і пропали, дві ночі вдома не було. А сьогодні ж... Ви, може, чули, що вночі на гостинцеві сталося? Ой біда! Кажуть, хтось перейняв Космачова, ну й того, з Полоцька, і стріляли. Отам, у соснячку. Кажуть, Космачова поранили, добре, що кінь виніс. Кінь як чесонув, як пішов з копита, так і виніс аж до містечка. Ну, підняли міліцію, ой, що робилося! Уночі... Наїхали якраз, як брати вернулися. Тільки-но кожухи поскидали — стук-стук, питаються: де були? Ті: вдома. Тоді до мене... А я що скажу, я ж нічого не знаю...
Приголомшена почутим, Степанида впала на ослін, відчуваючи, як усе переплуталось у її почуттях та й у голові. Потроху вона почала розуміти, що сталося щось страшне. Відчула ще «невиразний зв’язок тієї страшної події з тим, що коїлось днями і вчора, зі своєю зустріччю в сосняку. Вона мовчала, поглядаючи на Анюту, котра стала поправляти хустку. Сенс незвичайних подій повільно доходив до її свідомості. У запічку повставали діти, Федько, надівши штанці, сполохано висунувся із-за ряднинки й стояв отак із переляком на сонному личку.
— Ой-ой! Що ж це робиться? — мовила вона розгублено.
Анютка, трохи погамувавши хвилювання, говорила, заламуючи на грудях руки:
— Я ж зараз не знаю, що робити! Батько плаче: каже, нащо ви так на мою старість? А як повели Антипа з Андрієм, то й зовсім битись об землю став, мені зробилося страшно, ну, я й побігла сюди. Що ж тепер робити, тітонько?
Що ж було робити? Аби вона знала! Та, певне, зараз уже нічого не вдієш. Пізно тепер! Після такого вже й зовсім пізно, тепер уже не поткнешся нікуди. Тепер їй стало цілком зрозуміло, що там, у соснячкові, коїлось, як вона бігла до містечка, чого вони зупинили її: їм не троячка знадобилась — вони чекали. А вона заважала. Але ж треба на таке зважитись, дійти до такого! А тепер... Що тепер буде?
16
Через день розкуркулювали Багатька Ладимира.
Ранесенько до Яхимівщини прибіг Потап Колондьонок, якого Степанида тепер не хотіла пускати до хати, і він наче відчував це — постукав у вікно і продзявкав Лявонів наказ прийти на розкуркулювання. Вона сказала йому й собі — а дулю! І не пішла. Нехай розкуркулюють без неї, вона не голосувала за те розкуркулення. Та потім затривожилась, здебільшого за Анютку, — як вона там? Це ж так її повезуть, і вона ніколи вже не побачить дівчини. Аж розхвилювавшись від такої думки, Степанида як була, у старій спідниці та шкарбанах, побігла на Висілки.
Трохи на одшибі від вулиці, на Ладимировому подвір’ї вже юрмились люди, понуро стояли запряжені в сани коні. З хати виносили майно: клунки, кожухи, подушки, мішки, — все якось поквапом, безладно кидали на сани. Трішки збоку, біля плоту, завмерла купка сільського люду, переважно жінок з дітьми, чоловіків було мало, й серед них на подвір’ї вирізнялась висока постать Лявона в латаному кожусі, з чорним паском навкіс по щоці та через лоб. Вигляд у голови був похмурий і злий — наче розкуркулювали його, а не Ладимира. Недалечко на снігу стояв незнайомий Степаниді озадкуватий чоловік у чорній лискучій шкірянці, що також наглядав за цим лаштуванням у цю нікому не відому, далеку й сумну дорогу. Двері до сіней були відчинені, звідтіль вискочив спітнілий, чорний, циганської подоби Антось Недосека, про щось запитав у Лявона. Слідом з’явився Василь Гончарик — незграбно, задки ступаючи з ґанку, волік важкеньку зелену скриньку, яку з другого краю тримав сам Ладимир. Побачивши ту скриньку, Степанида мимоволі йойкнула: то ж був Анютин посаг, з яким дівча ще недавно збиралося заміж — якось узимку показувала Степаниді, що там було надбано. Тепер це надбання сам Гончарик відправляв невідь-куди — на Соловки, до Сибіру — хтозна? Степанида лиґнула терпку грудку в горлі, щомога тамуючи сльози. То, зрештою, було нелегко, декотрі жінки вже плакали — стиха хлипаючи носами, втираючи рукавами очі, а мала Борисова Маня все смикала матір за поли кожушка й питала: