Вже далеко одійшовши від Ладимирового подвір’я, завважила, що йде не на Яхимівщину — на інший край села, та повертатись не стала. Якраз попереду побачила дуже знайому місцину, де колись була їхня хата й тепер мерзли на вітрі берези при дорозі та на межі садиби розпустив тонке гілля вишняк. Хати не було, хата давно вже зогнила, рештки її розібрали на дрова, а город перейшов до сусіда, Багатька Дем’яна, котрий дбайливо обгородив його гарним березовим тином. Степанида, однак, не затрималась біля колишньої своєї домівки й попленталась далі — повз знайомі змалечку хатчини, стіни, вуличні дерева, плоти; обійшла товстенний, що аж на вулицю виліз, відземок Маланчиного клена. Спустилась із пагорба і йшла далі, аж доки не побачила новий штахетник коло Овсюкової хати, де тепер була школа й куди вона з осені справно тричі на тиждень бігала на лікнеп; тепер там сиділи за партами її Федько і Феня та ще три десятки дітей, посаджених за чотири ряди парт — на кожен клас окремий ряд. Степанида зупинилась біля штахетника, сперлася на нього грудьми й думала. Діти нехай вчаться, може, їх ліпша доля спіткає, аніж їхніх батьків, може, наука дасть шматок хліба і виведе в життя. А вона все, більш вона на лікнеп не піде. Після від’їзду Анютки вона вже не зможе сидіти за тією партою без неї, не зможе переступити порогу школи. Це ж Анютка умовила її піти до лікнепу, казала, сором бути неписьменним, коли всі в країні вчаться, мале й старе. Сама вона так старалася, так щирувала з наукою, і тепер Степаниді стало зрозуміло чому — Гончарик же був грамотій, перед службою скінчив чотири класи в містечку. Як же вона могла відстати од нього? Молодшою, підлітком, не мала як вчитися, у шістнадцять років, коли вмерла від сухот мати, стала в хаті за господиню, батько більш не одружувався, а брати-близнюки Антип з Андрієм чогось барилися, придивлялися та вагалися. Тепер уже не поженяться.
Коли в школі нараз вибухнув радісний галас, вона зрозуміла, що почалась перерва, і одірвалася від штахет. Вона трохи заспокоїлась, зібралася з думками, але, мабуть, далі тут стояти було негоже, й вона поволі попленталась вулицею назад, захотіла побачити Лявона — здавалось, Лявон знає щось таке, чого не знає вона, щось скаже, може, втішить. У сільрадівській половині було, проте, порожньо і стояла стовпом пилюка — це Потап Колондьонок шкрябав по затоптаній, не знати коли митій підлозі тонким драпаком, і вона зупинилася на порозі.
— Лявон хіба не приходив?
— Ні, не приходив.
Не звертаючи на неї жодної уваги, Колондьонок далі вишкрябував підлогу драпаком, горнучи сміття й пісок до порогу, і вона помітила на його завжди посинілих босих ногах ще непогані, хоча й приношені, чоботи. Але ті чоботи були не Лявонові.
— Що, чоботи заробив? — спитала вона з прихованим глумом у голосі.
— Реквізовані, — буркнув Потап, вовкувато зиркнувши на неї крізь підняту з підлоги пилюку.
— Старайся, паршивцю! — сказала вона і вийшла на вулицю.
Вона йшла уздовж плоту й думала, що он, живе ж людина — ще молода, та вже грамотна, навіть надміру, скінчив три чи чотири класи і все робив начебто правильно, а нічого, окрім образи й ненависті, до себе в селі не викликає. Написав ось до газети, і все, здавалося б, правильно, а чим воно обернулося для людей?
Вона ще не дібрала слів, аби сказати йому все, що думала й почувала, але було зрозуміло, що почувала хіба що огиду до цього мовчазного й підлого переростка. Це не Дмитро. На Дмитра глянеш, і відразу видно, що він тобі може зараз зробити. А що завтра зробить цей мовчак, того не взнаєш. Тепер їй пригадалося, що діти на селі ніколи не гралися з ним у свої дитячі ігри, і хоч був він незлий і нікого не кривдив, вони обминали його подалі. Завжди він був сам — чи на селі, чи по дорозі до школи, чи коло череди в полі. Підрісши, став горнутись до гамірних клопотів і справ дорослих, бувало, не пропускав жодного сходу, від ранку до пізньої ночі стирчав у сільраді, слухав, мовчав. От і вимовчав. «А щоб ти ґиґнувся, нечиста сила», — злостиво подумала Степанида.
Вона вже минала останні хати Висілків, уже видно було осиротіле й порожнє Ладимирове подвір’я з розчиненою навстіж хвірткою, як десь за Гончариковою хатою, здалося, до неба здійнявсь божевільний жіночий крик. Вона аж здригнулася від того крику й зупинилась посеред вулиці. Саме в той час із-за хати вибігла розхристана Уляна, Василева мати, вона несамовито кричала одне й те саме: «Людоньки! Людоньки!» — й розпачливо била кулаками в свої плескаті груди. Побачивши Степаниду, кинулася до неї, все лементуючи й кричачи щось, чого Степанида не могла второпати, хоч знала напевне, що сталося щось страшне. Крізь плач і лемент Уляна показувала на хату, в голі вікна з товсто намерзлою кригою на шибках. Про щось здогадавшись, Степанида бігом кинулась туди і вже на подвір’ї почула такий же моторошний крик із хати — це захлинався плачем Яночка, трирічний Василів братик. Крізь відчинені двері Степанида ускочила до сіней, відкинула напіврозчинені двері до хати, думаючи, що треба рятувати з якоїсь біди Янку, але в темнуватій знадвору хатині вона не могла збагнути, де він кричить.