Звісно, це вона про Янку. Петрик боявся навіть поглянути туди, під паркан, де білів опалий живіт підлітка, до якого тепер, здається, нікому з них не було жодного діла. Убили й покинули. Але за віщо? Звісно, німак, не штука вбити: глухий, окрику вартового не чує, сам сказати нічого не може. Але за що вбивати? Що він їм зробив поганого?
Він думав, що німці заберуть хлопця з собою — коли вже вбили, то, мабуть, щось мали на думці, не задля жарту ж ото. Однак німці ладнали своє манаття, до вбитого ніхто з них навіть не підходив. Тільки один літній опасистий німець у шинелі, з ранцем за плечима та гвинтівкою на ремені одійшов трохи від кухні і здаля придивився — сумно придивився — і, як здалося Петрикові, зітхнувши, пішов до машини під липами. Карло, не зважаючи на лаштування, робив свою щоденну справу: шурував у топці, підкладав туди дров, у котлі щось закипало, і сира пара густо валувала звідти через тин за вітром. Через ту пару Петрик не зразу помітив підводу, що якось тихо під’їхала до воріт і стала біля машини. З підводи зіскочила знайома довготелеса постать Гужа в рудій шкірянці, з короткуватою гвинтівкою в руках.
Якраз у той час із сіней вийшов офіцер у своєму чорному цератовому плащі, зупинився біля приступок, оглядаючи подвір’я, і Гуж миттю підлетів до нього, незграбно випнувсь, мов на команду «струнко». «Ось зараз дасть!» — злостиво подумав Петрик, згадавши вчорашню сутичку Гужа з фельдфебелем, але, здається, сьогодні у їхніх взаєминах щось змінилося. Офіцер крутив сюди-туди головою, з віконця Петрикові не було видно його очей, затулених широким козирком-копитом, але вираз його обличчя, здається, був добродушно-спокійний. Гуж щось пояснював, а той, скупо якаючи, слухав, а тоді підійшов ближче й підняв руку. Петрик знову відчув миттєву радість: «Вріже!» Та ні, не врізав — кілька разів прихильно поляпав поліцая по плечі — ґут, ґут! Достоту як учора його за дбайливо обладнаний офіцерський клозет, який, з усього видно, більше їм не знадобиться. «Відай, догодив чимось поліцай, чимось вислужився», — подумав Петрик, і його піднесений настрій став швидко хмарніти — приїзд Гужа не обіцяв добра. А ще після того, як його похвалив офіцер. Чекай тепер нового лиха!
Німці тим часом швиденько повантажили майно, останніми повиносили з хати білі складані ліжка й почали чіпляти за гак машини громіздку Карлову кухню на гумових колесах. Щось із п’ятеро їх, натужившись, котили її до воріт, розвертали, а з топки сипався жар, і скрізь несло димом, вітер крутив по подвір’ю кубла холодної пари. Гуж теж допомагав, а Петрик стояв біля вікна й думав: «Рви пупа, коти, а я не піду і не вийду, коли не виженуть, очі мої не бачили б вас, злиднів. Постріляли курей, корову забили, хлопчину застрелили — за віщо? Хіба то по-людському? Як не людей, то Бога побоялися б, Бог же все бачить. Мабуть, він їм ще пригадає їхні злочинства на чужій землі».
Нарешті все було скінчено. Солдати позалізали під брезент на машину, фельдфебель підтюпцем востаннє оббіг подвір’я і теж поліз у кабіну. Про господарів, хвалити Бога, вони не згадали, не попрощались, отже, не потребували. Господарі й поготів. Важко погойдуючись на колодовбинах, величезна машина з кухнею посунула до гостинцю. Петрик уже хотів був перехреститися з полегшею, як тієї ж миті у ворота з-під липи з городу, незручно вивертаючи передок, упхнувся рудий коник з підводою, в якій смикав за віжки поліцай Колондьонок. Гуж, ураз набувши якоїсь нахабної рішучості в руках, уже по-господарськи вказував, як треба заїхати й де стати на подвір’ї. Петрик з досади люто сплюнув у куток.
— Матері твоїй... Не встигли одні, вже інші...
Але тут уже нічого, було вдіяти, Петрик відчував: тепер уже не відсидишся в комірчині — треба виходити на подвір’я.
— Ну?! — впер очі Гуж десь коло його ніг, щойно Петрик ступив через поріг. — 3 бандитами знюхався?
— Я? — невтямливо спитав Петрик.
— Ти. А хто ж? Може, німецька команда дурно цілу ніч облаву робила?
— Облаву? А мені звідки знати? Я в комірчині сидів. Вони ж бачили.
— Бачили? — підвів погляд Гуж і тицьнув пальцем під тин. — А оцей? Як тут опинився?
— Чи я знаю?
— Не знаєш? — Гуж переступив з ноги на ногу, перехопив у другу руку гвинтівку. — Ану клич жінку!
— Степанидо! — покликав Петрик і відступив убік із приступок.
Степанида незабаром вийшла, тугіше затягнула на шиї хустку і стала в дверях, мерзлякувато кутаючись у ватянку.
— Корів ось із цим пасла? — кивнув Гуж у бік тину.
— Ну пасла, — тихо сказала Степанида, ховаючи руки в рукави ватянки.
— Хто ще приходив? Ну до нього на пашу?
— А ніхто не приходив, — стиха відповіла Степанида.