Від тієї команди в Петрика відразу підігнулись ноги, і він сів, де стояв, — на якусь купку жорстви, зовсім охлялий без їди за цілий день. Дубосій став вилізати із ями і ледве видерся під сосонки, де лежала його прострелена шапка. За ним поволі виліз із ями Петрик.
Уже стемніло, розгарячіле тіло швидко холонуло, Петрик здригнувся і щодуху подався гостинцем до хутора. Він думав, що коли так піде й далі, то на життя сподіватись зайве, доведеться сконати, і, може, що швидше, то краще. Але ж, нехай йому холера, страшно здихати, хотілося ще пожити. Бодай для того, аби побачити, як нарешті дадуть їм гарного копняка під гепу, як завиють вони від руського чобота. Либонь, завиють-таки. Не може так бути, щоб не завили, — не повинно так бути. Шкода тільки, що можна не дочекатися, і це було б дуже несправедливо й прикро.
Вже в сутінках він приплентався на темну свою садибу, увалився до сіней і розгубився від того, що забув куди йти: до хати чи в комірчину. Але ось двері з хати самі розчинилися, він упізнав у притемку дружину й переступив поріг. Тут уже все було прибрано і стало як і раніше, до німців, палилося в грубці, яскраво світились щілини біля дверцят і було тепло. Петрик як стояв у кожушкові, так і опустився на лаву навпроти грубки.
Степанида щось сказала про вечерю, але він уже про їду не думав. Його тіло прагнуло лише одного: впасти й заснути тут, у теплі своєї хати, яка так несподівано сьогодні повернулась до нього. Але він уже знав, що треба подбати про інше — треба подумати про завтрашній день, коли хочеш іще пожити й дочекатися кращого.
— Принеси мені скрипку, — сказав він жінці.
— Скрипку? Для чого? Ти що — гратимеш?
— Відігравсь уже.
Він не сказав більш нічого, й вона пішла зі скіпкою до комірчини й незабаром принесла його скрипку і смичок при ній. Знову нічого не сказавши, Петрик вийшов надвір, стежкою перейшов город, переліз через пліт до яру.
Цією стежиною треба було обминути поле, перейти поза яром — за облогом Овечої Балки під лісом було Загряззя, де в хаті під берестом із лелечим гніздом жив Тимко Рукатий, на всі руки майстер, котрий міг зробити все, що тобі заманеться.
18
Доля чи випадок дали перепочивок, немовби відсунули вбік найстрашніше, і Степанида трохи ожила душею. А були ж хвилини, коли вона прощалася з життям і тільки шкодувала, що була занадто боягузливою і що так мало зробила на шкоду німцям. Та й те, що зробила, було не завжди до ладу, виходило через пень-колоду, по-дурному. По-дурному позбулася Бобовки, через свою необачність розгубила курей. Та й Янка теж, либонь, через неї пропав — була б розумнішою, то втовкмачила б хлопцеві, щоб до хутора й близько не потикавсь. Та якби ж те знаття, що приходить завжди запізно, коли воно вже ні до чого.
Будь-що-будь, а життя тим часом тривало, треба було щось їсти і, може, подбати про завтра, а не тільки про те, що було на подвір’ї. Насувались холоди, вже багато днів підряд хмарилось осіннє небо, дощило, а картопля все лежала на купі край городу. Петрикові ніяк не вдавалося узятись до неї, і Степанида, поміркувавши, дістала лопату. Не вельми складна це справа, хоч і вважається суто чоловічою, — забуртувати зо два вози картоплі. Степанида підрівняла купу, підгребла, щільніше обіклала соломою й почала обкопувати землею.
На садибі її більше нічого не турбувало, потроху зібралось у хлівці шість курок, чотирьох, певно, з’їли німці. А вчора, щойно поліцаї, забравши Петрика, виїхали з подвір’я, вона найперше кинулася до яру, знайшла в борсуковій норі свого зголоднілого кабанчика, котрий так їй зрадів, що кинувся в ноги й забув про голод, коли вона почухала його схудлий бік. Він навіть не озвався, коли вона волокла його з яру, а потім підтюпцем біг стежиною до хутора і, видно, дуже неохоче знову заліз до тісного свого засторонку. А там уже вона досхочу нагодувала його картоплею, не пошкодувала заправи, далі він випив банячок води і втихомирився.
Обкопувати було не дуже й важко, хоч, звісно, Петрик зробив би це моторніше. Але Петрик зранку займався справою, де вона вже була сторонньою. Уставши ще вдосвіта, він бряжчав у комірчині самогонним начинням, потім десь зник, знову з’явився, узяв відра, коромисла, став носити кудись брагу. Вона думала, що він влаштується в комірчині чи бодай у шіпчині, а він пішов десь далі — до яру чи ще кудись, навіть не сказав їй. Тільки коли все там було налаштовано, прийшов попросити зо два сірники. Голос його зовсім охрип, а сам він з лиця видавався таким втомленим і змученим, яким він, либонь, давно вже не був. Вона дала йому два сірники й сказала, щоб не сидів довго — надворі холодно, мокро, недовго застудити груди, яка користь буде тоді від його самогону.