— А, біс його бери! — махнув рукою Петрик. — Все’дно вже...
Степанида закидала землею один бік бурту, лопатою поплескала по землі, підрівнюючи товстенький її пласт на соломі. Протягом усього цього часу, що б вона не робила — чи поралась удома, чи доглядала поросятко, — не могла позбутись думки про Янку. Вона тепер дуже шкодувала, що того дня побачила його край яру — нехай би пас він десь подалі у паростах, нащо йому була та Яхимівщина? Але, певно, якась зла сила вабила його до цього хутора, до тієї небезпеки, що обернулася для нього загибеллю. Степанида не могла позбутись гіркого відчуття своєї причетності до його смерті, хоч і розуміла: те, що вона зробила з їхньою гвинтівкою, не стосувалось нікого іншого, навіть Петрика, і вона не бачила тут жодного зв’язку з Янкою. Звісно, вона розуміла, що привело хлопця до яру, — він ішов, мабуть, до її поросятка, але навіщо він поліз так близько до хутора? Невже не відчував, чим це може для нього скінчитись?
Бурт ще не було закінчено, коли вона почула голос із подвір’я — хтось гукав її. Але хто такої пори міг тут з’явитися, не треба було довго гадати, звісно, що то були ті самі злидні. Внутрішньо напружившись, готова до найгіршого, Степанида встромила в землю лопату й пішла городом до дривітні.
Так воно й було, вона не помилилася. На тому місці, де недавно диміла кухня, тепер стояла підвода зі знайомим похнюпленим коником у голоблях, а Гуж із Колондьонком уже зазирали у вікна й кликали її. Біля підводи із сором’язливо-стороннім виразом на зграбному чорнявому обличчі стояв з гвинтівкою на плечі Антось Недосєка.
— Га, ось вона! — побачивши її, сказав Гуж. — Де Петрик?
— А тут хіба немає? Тоді не знаю, — збрехала вона, зразу збагнувши, що цей приїзд, відай, не по неї — по господаря хутора.
— Відчиняй двері! — наказав Гуж. Але, випередивши її, сам скинув клямку із скобеля й розгонисто луснув дверима.
Поки вона йшла за ними, Гуж встиг зазирнути в комірчину, огледіти метушливим позирком сіни, навіть принюхався до чогось своїм м’ясистим широким носом і тріснув дверми, заходячи до хати. Там він теж спочатку поглянув у кожне з вікон.
— Де Петрик?
— Кажу ж, не знаю. Я он картоплю обкопую.
— Ге, ти не знаєш? То ми знаємо: самогон жене! Де жене? — спитав раптом Гуж, обернувшись до неї і зразу затуливши від неї все світло з вікон. Вона не стала ані переконувати його, ні божитись, що не знає, де Петрик, тільки тихо мовила:
— Не сказав мені.
Гуж щось подумав і люто скреготнув широкими щелепами:
— Ну, падло, ти в мене діждешся! Я тебе колись повісю! З великим моїм задоволенням. З насолодою!!!
— Це ж за віщо? — не підводячи погляду, спокійно поцікавилась вона, так само не сходячи з місця перед ним біля порогу. У неї теж мимоволі стислися щелепи, тільки вона не виказала того й дивилася долу. Чисту після німців підлогу вони безцеремонно затоптали брудними чобітьми. Та нехай, їй не шкода було підлоги, їй просто закортіло полаятись із цим ревним послугачем нового порядку.
— Сама знаєш за віщо. Гей, ви! — гримнув він на своїх поплічників. — Ану потрусіть садибу!
Колондьонок з Недосєкою посунули у двері, а Гуж сів коло столу, не відриваючи од Степаниди гнівливо-погрозливого погляду.
— Ти ж знаєш, що тебе треба вішати як більшовицьку активістку. А ти ще хвоста піднімаєш! На що ж ти рощитуєш?
— Та ні на що я не рощитую. Я жінка темна.
— Це ти темна жінка? А хто колгоспи організовував? Хто молодиць до хати-читальні збирав? Темна жінка? А розкуркулювання?
— Розкуркулювання ти, звісно, не забудеш, — сказала вона і притулилась плечем до вустя печі. Вона вже якось опанувала себе і дивилась поліцаєві у вічі.
— Ні, не забуду! Доки й світа, не забуду. І ще декому пригадаю. Шкода, Лявона нема. Я б йому пригадав! Як він із батька чоботи здирав!
— Краще б за те забутись нині, — помовчавши, сказала Степанида. — І для тебе краще. Спокійніш було б.
— Ні-і, це вже дзуськи! Я не забуду. Не забуду, з чиєї ласки на чужій землі поневірявсь. Я тепер чого сюди прибився? — захлинаючись натужною, ледве стримуваною люттю, говорив Гуж. — Думаєш, німцям служить? Чхав я на німців! Мені поквитатись треба з декотрими. З колгоспничками, матері вашій трясця! Що розкошували тут, як мій батько на Соловках конав.
— Не дуже тут розкошували. Трудилися.
— На закарлючки... трудилися? Так вам і треба! Чого було до колгоспу лізти? Це ж ти за нього агітувала?!
— Добре було агітувати за те, чого не знаєш.