— Скільки людей нізащо загинуло, а якусь холеру нічого не бере. І кулі на неї не знайдеться. Я про дружка твого, про Колондьонка. І колись був злидень, і тепер такий самий, — сказала Степанида.
— Злидень, еге, — просто потвердив Недосєка. — Спершу Гуж хотів його порішити. Прийшов уночі до хати, мене стерегти поставив. А поговорили — й приліпилися. Гуж на другий день уже й гвинтівку йому доручив. Он як робиться.
— Швидко робиться. Ще й червоноармійської форми не зносив. Як був у своїх...
— Я так думаю: а куди ж йому більш? Його ж тут усі ще відтоді ненавидять. Куди ж дінеться? Тільки до поліції.
— Тільки до поліції, еге, — погодилася Степанида. — Пряма стежечка. А тебе ж яка стежечка привела? Чи, може, сподобалось? — посмілішавши, спитала Степанида.
— Де там! — простодушно признався Недосєка. — Не дай Боже нікому.
Він гірко зітхнув і товстим прикладом тихенько посовгав по дошці підлоги.
— Думала, до вподоби, коли так щируєте?
— Пощируєш! Учора на мості ото німець один на нього накричав, ну, на Гужа, то цей мене застрелити грозивсь. Мужика одного із Загряззя не встеріг. Утік на підводі.
— Ще застрелить, — сказала вона. — Коли у вас такі порядки. Або інші застрелять.
— Та правда, — тихо погодився Недосєка. — Ну, а що вдієш? Пропащий я, — признався він і попросив Степаниду: — Може б, поїсти дали чогось, тітко? Не їв сьогодні.
Степанида трохи здивувалася: поліцай, а просить — таке тепер не часто побачиш. Гуж, звісно, просити не став би, а цей справді наче ягня. У печі в неї стояв банячок з капустою, яку вона тримала для Петрика, але зараз, подумавши, зняла затулу і взяла з кутка рогача.
— Чого ж уранці не поснідав?
— Та не було як. Уночі Гуж на завдання підняв. Бомбу шукали. Але дідька тепер її найдеш.
— Яку бомбу?
— Та ось після бомбьожки коло мосту лежала. Не вибухнула. Хтось підібрав. Знадобилась, видно.
— Ну підібрав, то й що?
— Еге! А як підкладе під міст? Та гагахне? Тоді кому одвічать? Поліції, конєшно. Бо не догледіли.
Вона налила миску капусняку, поклала на стіл шматок млинця. Недосєка притулив до печі гвинтівку, що, очевидячки, заважала йому, і з насолодою став сьорбати за-смачену капусту. Потроху нагрівся, розстібнув на грудях сіру сукняну чумарку, а кепки не зняв; обличчя його якось по-домашньому ожило й прояснішало. Степанида крадькома позирала на нього й думала: як він скидається, однак, на свого найстаршого брата Новика, надто тепер, коли наздогнав його літами. Правда, той був худіший, ніби всохлий та кістлявий, але риси обличчя такі ж виразні, темні очі й темне щетинисте підборіддя, дарма, голився чи ні. Де він тепер, той Недосєка-Новик?
— Брата твого згадала, Новика, — сказала Степанида, зустрівши запитливий погляд Недосєки.
— Новик? А що Новик? Йому добре тепер, а мені? То ж через нього я ось... Із цим тягаюсь, — ворухнув він ліктем з пов’язкою на рукаві. — Через нього все.
— Хто ж тебе примусив?
— Гуж, хто? Що ж мусив робити? Чи краще в землю лягти? З таким братом... Колись-то були почот і уваженіє, а зараз? Тільки й рятунку, що в поліції.
— Боюся, не порятуєшся.
— Може, й порятуюся. Але хтозна? Аби ж людина знала свою долю, таж не знає.
— Може, й краще, що не знає, — сказала Степанида. — А то такого натворили б...
Вона стояла коло печі, раз у раз поглядаючи у вікна, чи не йде Петрик, і їй стало шкода цього недоріку-поліцая. Справді, в таку справу вліз, із якої навряд чи й вилізеш.
— А ти вже й вішав когось? — спитала вона.
— Ні-е. Ще ні. Не доведи Боже вішати: страшно!
— А як скажуть?
— Скажуть, то що ж. Мусиш.
— І своїх?
— Чому своїх? Ні-е. Котрі комуністи. Ну там бандити.
— А що тобі твій брат сказав би? Якби прийшов зараз? Ти про те думав?
— Думав. Доброго не сказав би.
— Ну, а якби його впіймали й тобі наказали повісити? Повісив би... брата?
— От ви чудна, тітко! Дисципліни не знаєте. Приказали б — повісив би. А то самого повісили б.
— Та в тебе ж діти є.
— Ото ж бо й воно, що є. Аби не було дітей, я б — ого! Утік би кудись у ліс. А то шестеро дітей — далеко не втечеш.
— Ну от, ти для дітей так стараєшся. А як вони виростуть, порозумнішають, думаєш, вони тобі подякують?
— Хто й зна? Як котре, — трохи навіть сторопів Недосєка й поклав ложку.
— Вони ж тебе все життя проклинатимуть.
— Як проклинатимуть? — непорозуміло зиркнув на неї Недосєка. — Я ж для них оце... Через них мучусь, роблю все оце.
— Антосю! — несподівано для себе сказала вона майже співчутливо, зворушена цією його нетямущістю. — Краще б ти вмер для них.