— Бурт так і не закінчили. Не дали мені сьогодні оті. Та й хліба нема, молоти треба.
— Картопля підіжде. Не морозить іще.
— Ну а хліб? Їсти ж нічого.
— Завтра, — сказав Петрик. Після їди, в домашньому теплі його вкрай розморила втома, і він не мав сил братись тепер до якоїсь справи. Бодай і найнагальнішої.
— А як завтра виженуть обох? На міст чи на картоплю? Або ще кудись? — напосідалася Степанида.
— Не виженуть.
— Як це — не виженуть! Що він тобі — визвіл дав? Нап’ється та й знов прийде, чіплятиметься.
Може, й прийде, і чіплятиметься, і погрожуватиме, але Петрик уже так виморивсь цими днями, що тепер не мав жодної снаги щось робити. Поївши, він скрутив цигарку, припалив її від вуглинки із жарівника й подався у запічок.
— Я зараз...
Не скидаючи капців, він приліг у запічку й, не допаливши цигарки, заснув. Здалося, щойно склепив повіки, як на подвір’ї голосно загавкав забутий ним Рудько, щось загупало по землі — Петрик прокинувся зі сну і з важкою головою кинувся до вікна. На тому місці, де недавно стояла кухня, хтось прив’язав до тину жвавого рудого коника, і, коли повернувся, щоб іти до ґанку, Петрик упізнав Колондьонка — в шинелі, з гвинтівкою за плечима.
— Щоб ви виздихали! — розпачливо вилаявся Петрик, вже відчуваючи, яка потреба привела цього поліцая в Яхимівщину.
Рудько продовжував гавкати — спочатку на коня, який боязко нащулював вуха, але не сходив із місця, а тоді напосівся на Колондьонка. І той раптом зупинився, хапаючись за гвинтівку. Петрик, як був без кожушка, вискочив у сіни й закричав на песика:
— Ану цить, Рудьку! Іди геть, щеня таке! Я тобі дам! Не треба в нього стріляти, він не вкусить! — заговорив він до поліцая, котрий вже заганяв патрон у патронник. Рудько, певно, зрозумів, нарешті, що йому загрожує, й забіг за ріг на дривітню. Він ще погавкав звідти, але вже не так люто, і Колондьонок закинув гвинтівку на вузьке, обвисле в шинелі плече.
— По горілку приїхав, — просто сповістив поліцай, не змінюючи пісного виразу на білому похмурому обличчі.
— Та я ж віддав! Недосєка ж узяв дві пляшки, — захвилювався Петрик. — Що ж у мене, гуральня?
— Гуж сказав: ще дві пляшки. А то завтра буде репресія.
— Що буде? — не зрозумів Петрик.
— Репресія. Ну той — будемо вішати тебе. Чи, може, стріляти? — засумнівався Колондьонок. — Ні, здається, вішати. Еге, згадав — вішати. Репресія, значить.
— От чудасія! — розвів руками Петрик. — Та де ж я візьму? Я ж віддав. Недосєка...
— Тоді бери шапку.
— Нащо?
— Підеш до містечка. Гуж сказав: не дасть горілки — самого за шкірку і сюди. На репресію.
— Отак?..
Ну що ще можна було вдіяти з цими злиднями? Петрик помовчав, подумав і майже з очевидною виразністю зрозумів, що й горілка — не вихід. Ні, не порятує його самогон — коли б ще й не згубив, і то швидше, ніж будь-що інше.
Він мовчки ступив на вогку землю подвір’я, не криючись, пішов на дривітню й витягнув із-за вільхового штаблика третю свою пляшку.
— Ну от! А казав — нема! Доки вам дуло в пику не тицьнеш, не зрозумієте! — завищав Колондьонок і вихопив з його рук замурзану пляшку. — А ще?
— Немає! Їй-бо, більш немає. От хоч обшукайте. Вигнав, знаєте, мало, закваска невдатна.
— Гаразд, — подумавши, погодився Колондьонок. — Віддам, а тоді хай сам ріша.
Він одв’язав коня і скочив на нього упоперек хребта животом, перекинув на другий бік довгу ногу в чоботі. Коник побіг до битого шляху, а з городу на подвір’я вийшла Степанида, несучи кошика з картоплею.
— Знову по горілку?
— Знову, — сумно потвердив Петрик.
— А що я казала? Тепер почнуть їздити...
— Ні вже, дулю! Нема більш.
— Тобі ж гірше буде, коли нема.
— Та вже гірш не буде, — запально сказав Петрик, не почуваючи, одначе, впевненості у своїх словах. Щоправда, він і зараз не хотів повірити у зле, все думав: а раптом якось перебудеться...
20
Надвечір, коли вже стало смеркати, трохи покректавши і посварившись із жінкою, Петрик мусив нагребти у ночовки висушеного на печі жита й пішов до комірчини. Треба було молоти: на хліб чи на горілку, бо вже стало видно, що без того і без другого на цім світі не проживеш.
Жорна були старосвітські, з тонкими, побитими й стягнутими в обручах каменями, давно не карбованими, мололи не дуже вдатно, тільки й радощів, що крутити їх було не дуже тяжко. І Петрик помалу крутив за руків’я, зрідка підсипаючи теплуватого жита з ночовок, і думав та й думав про всіляку всячину, що, ніби мошва в спеку, лізла йому до голови.