Війна, звісно, нікому не радість, вважай — усім горе, та коли те горе через німця, чужинця якогось, то що ж у тім дивного, це як помір — чума чи холера, на кого тут нарікатимеш? Але коли та чума через своїх, сільських, тутешніх людей, що їх кожен зна до третього коліна, які раптом перестали бути тими, ким були ціле життя, а зробились недолюдками, звіриною, підвладною хіба цим забродам німцям, тоді як таке зрозуміти? Чи вони зненацька перетворились на звірину і виробляють отаке з чужого примусу, затоптавши в собі все людське, чи, може, вони й не були людьми, лишень прикидались ними цілими роками до війни, яка розбудила в них звірюк. Натурою Петрик був чоловік тихий, такий, як і більшість у Висілках: боязкий, шанобливий до інших, трохи побожний. Такими ж були і всі його предки. Дід, бувало, ніколи не дозволяв собі сказати криве слово не лише на когось із родини, а й на односельчан чи містечкових, вилаяти якусь скотину, як це повелося тепер, коли навіть підлітки й ті усе з матюками до коня чи корови. Боронь Боже, щоб він зробив комусь шкоду чи взяв не своє з двору чи з поля. А тепер?.. Добре, що він не дожив до такого страхіття, не побачив, що діється в світі, на отій війні...
Спочатку, тільки-но прийшли німці, Петрик навідувався до містечка, аби щось придбати, поглянути на новий порядок, а здебільшого, щоб почути, що діється на світі, і дізнатись, як воно далі буде. Пам’ятає, якось біля пожарні зійшлося в затінку під кленом трохи мужиків — сиділи, курили. Бесіда була невесела — все за те ж. Кілька днів тому до району приїхав якийсь німецький чин в рудому френчі з червоною пов’язкою на рукаві, казали: призначив нове керівництво з місцевих. Мужикам загалом це сподобалось, що керівництво буде не з німців, не якесь прислане, а таки зі своїх, місцевих. Трохи згодом нове начальство влаштувалося в мурованому будинку колишнього виконкому, і там уже бачили німецького перекладача, колишнього вчителя, сумирного старого парубка Свянтковського, який шість років жив біля мосту в єврейки Риви. Головним поліцаєм відразу став Гуж, котрий перед тим тільки-но з’явився в містечку. Невдовзі одягнув на рукав пов’язку і Антось Недосека, що вельми здивувало містечкових, бо ніхто з них не міг сказати нічого поганого про цю людину. Третім поліцаєм багато хто обурювався відверто, бо його давно не любили у Висілках, але Потап Колондьонок, мабуть, уже звик до того і не дуже зважав. Тепер він оглядався тільки на німців та на свого безпосереднього начальника старшого поліцейського Гужа. А Гуж? Узявся за старе чи нове, його не збагнеш, десять років його тут не було — проходив школу в далекому Донбасі, на кого там вивчився, можна лише здогадуватись. А тепер тільки й зна, що втішається даною йому чималою владою, разом з німцями винищив містечкових євреїв, пограбував їхнє майно і день крізь день хизується в рудій шкірянці, яку недавно носив відомий усім начальник райземвідділу Юхим Кац.
От тобі й своє начальство.
«Але як же то можна, — думав Петрик, розмірено похитуючись над жорнами у такт ходу руків’я — сюди-туди.
Було зовсім темно, жодної гаснички він не запалював. Степанида берегла гас, і він не хотів сваритися — змеле й напотемки. — Як же то можна — запитував подумки Петрик, — щоб свої — своїх?» Це ж як споконвіку шанувалися на селі добрі стосунки межи людьми, рідко хто (хіба виродок якийсь) наважувався на одверте зло у взаєминах із сусідом, дозволяв собі судитись чи й просто сваритись із таким же, як сам, селянином. Траплялась дещиця, не без того в житті, але найчастіше через землю — за наділи, сіножаті, скотину. Але ж тепер яка там земля? Кому вона потрібна стала, земля, давно всі сварки через неї відпали, а миру від того не побільшало. Люди розбестились. Раніше молоде не могло пройти повз старшого чоловіка, щоб не зняти шапки, а тепер оці молоді знімають голови іншим разом із шапками. І нічого не бояться — ні гніву Божого, ані суду людського. Мовби так заведено з давнього-давна, ніби на їхньому боці не тільки сила, а ще й правда. А може, їм і не потрібна правда, досить тої кровожерної німецької сили? На правду вони ладні начхати, коли вона заважатиме їм у їхньому лиходійстві. Одначе правда таки заважає їм, інакше вони не озиралися б щоразу на німців, не заливали б своє сумління горілкою, не хапалися б за гвинтівку, не погрожували б репресією та німецькою строгістю.
Петрик змолов, може, із гарець жита, поторкав рукою м’яке, теплувате від теплих каменів борошно і подумав, що коли вже взявся, то треба намолоти більше — і на хліб, і на брагу, бо ж треба знов заквашувати. За розміреним глухуватим гулом жорен він не зразу почув голос Степаниди з хати, а як почув, то зрозумів, що кличе вона не вперше, і якийсь наляк був у тому її голосі. Він перестав крутити, і відразу сильний стук у сінях сповнив тривогою садибу — хтось люто грюконув у двері, басовито лаючись: