Петрик зачинив двері, гості трохи оговтались в хаті; найстарший, з вусиками, щоб струсити, зняв коло печі засніжену шапку, під якою виявилася лиса чи начисто виголена голова, й тихо сів на лаві, поклавши лікоть на ріжок столу. Збоку скромно присів військовий з наганом — цей шолома не зняв. А третій, що був у шкірянці, побачивши слабенький вогонь у грубці, одразу нахиливсь до неї, присів на низенький ослінчик.
— Е, погано горить, хазяйко! Чи мало трісок на розпал?
Із запічку вийшла Степанида, без хустки, але в своїй смушковій камізельці, стримано оглянула гостей.
— Де ж його взяти, розпалу? Сирі ось кладемо.
— Сирими недобре, — сказав незнайомий і штурхнув мокрі оцупки в грубці. — Сирі треба не так накладати. Не кліткою — шатром треба. Я цю науку колись у Сибіру пройшов... Розгориться, нікуди не дінеться.
Упоравшись із вільшаними ґудзаками, він причинив дверцята — не зовсім, а так, щоб лишалася щілинка, озирнувсь на Петрика, котрий скромно стояв при порозі.
— До колгоспу вступили, хазяїне? Чи одноосібник?
— Вступили, авжеж, — звично озвалася за господаря Степанида. — 3 першого дня ми...
— Ну і як? Заможний колгосп?
— Та де там заможний! Біднуватий колгосп.
— Удвох живете?
— Удвох. Та діток двоє. Синок до школи пішов, а доця прихворіла ось, кашляє.
Феня й справді закашляла в запічку, в хаті всі замовкли, прислухались. Той, що сидів біля столу, досі навіть не ворухнувся, тільки на Феньчин кашель повів чорною бровою, глянувши на запону з ряднини коло печі. Так само мовчазно-задумливо поглядав на Степаниду.
— Така негодиця, що простудитись не штука, — сказав од грубки той, у шкірянці. Він знову відчинив-дверцята і поштрикав вільховим патиком у вогонь, мабуть, пересуваючи дрова по-своєму.
— Атож, — легко підхопила Степанида. — Взуття, знаєте, негодяще. Валяночок немає, у драних гамашинах бігає, ноги простудила, тепер другий день гарячка, кашляє.
— Сільським дітям наука дається нелегко, — задумливо зауважив гість і повернув голене, з міцними щелепами обличчя до столу. — А таки вчаться. От що значить потяг до знань, до світла.
Петрик подумав, що, мабуть, тепер цей старший віком, а може, й посадою щось скаже, але він не сказав нічого, все мовчки сидів при столі, поглядаючи в грубку. На його обличчі лежала печать задумливої нерухомості, втоми та ще ніби якоїсь глибокої заклопотаності. Здавалось, його увага була спрямована кудись далеко, в якісь свої турботи, і в цій хаті його нічого не цікавило.
— Нічого, тітко, — бадьоріше сказав той, від грубки. — Виконаємо п’ятирічку — буде і взуття, і ще багато чого. Буде легше. А поки що треба працювати.
— Та ми ж працюємо. Стараємось. Не покладаючи рук. За панів так не робили.
— Нам рук покладати не можна. Світова буржуазія, вона пильно стежить. Покладемо — одразу й задушать.
— Що ж ми, не розуміємо? Але ж ось удягнутись нема в що. Колись-то льон був, а зараз весь льон здаси, а собі нічого. Аби хоч краму якого, дітям на свитинки, — почала скаржитись Степанида, либонь, уже зрозумівши, що перед нею — начальство, Петрикові те не сподобалось — ну нащо вона? Люди тільки-но до хати, а вона вже зі своїми клопотами. Не дасть і погрітись. Він поважно стояв коло дверей, думаючи, що захожі самі щось скажуть — лізти до них із запитаннями було, мабуть, негоже.
Але Степанида тим часом, видно, зовсім посміливішала і вже скаржилась на те, що досі не заплатили людям за вовну, здану заготовачеві, Смик уже втретє обіцяє, встановлює строки, а грошей чортма. Петрик аж поморщивсь із незручності — люди чужі, може, з Полоцька чи навіть із Вітебська, звідки їм знати тутешні порядки, якогось там Смика, уповноваженого заготовача. Лисий біля столу і далі сидів непорушно, навіть заплющивши очі од перевтоми чи, може, зігрівшись у хаті. Та, виявляється, слухав і чув усе, і коли Степанида сказала про гроші, розплющив очі й тихо гукнув тому, що сидів біля грубки:
— Запишіть...
Той розстебнув портфель і в синьому невеличкому зошиті написав кілька слів.
— І це... Під льон дають самі лишакй, де ґлей, кажуть: виросте, а який там ріст, як засушить, обома руками не вирвеш, і низенький, ріденький, на третій номер, не більш...
«Ну, вже поїхала! — з прикрістю подумав Петрик. — Вже набалакає...»
Гості, однак, слухали нібито навіть з увагою й не перебивали. Лисий, уже розплющивши очі, поглядав на неї наче й не втомлено, просто у вічі, хоча й мовчав. А той, що в шкірянці, лише одного разу перебив, спитавши, як назва колгоспу, і вже сам, без нагадування, щось зазначив у зошиті. Либонь, відчувши їхню прихильність, Степанида виказала багато своїх кривд на порядки в колгоспі, в районі і нарешті згадала про сніданок: «Може б, зварити картопельки, та зі шкварочками?» Лисий біля столу, ніби струснувши із себе нерухомість, рішуче сказав «ні» й повернув голову до мовчазного, в шинелі, військового: