— Ти хочеш їсти?
— Так…
Вона не здивувалась, як людина, давно звична до цього.
Вiн узяв її за руку i повiв до вантажiвки, лячно стискаючи вузьку i холодну долоню з довгими пальцями, ловлячи себе на думцi, що вже колись, дуже давно, вiдчував подiбне.
У кабiнi, коли його обдало теплом, вiн прийшов до пам'ятi, злякався однiєї думки: що далi? Але витягнув вовняного светра, простягнув звично й упевнено, навiть не гадаючи, що може за цим послiдувати, а вона стягнула куртку, потiм сукню через голову, бризнувши холодною водою i запахами переходу, вулицi, вивiтрених парфумiв, потiм повернула до нього розрожевiле обличчя i попросила чимось витертися.
— Ага, ага, ага, — забубонiв вiн, однiєю рукою риючись у бардачку, нарештi вiдкопав шматок якоїсь тканини i кинув дiвчинi, вибачаючись, що нiчого iншого немає.
— Нiчого, — сказала вона.
Вiн натиснув на стартер, машина зрушила з мiсця, i вiн зловив себе на думцi, що ж таки вiн чинить i для чого воно все; свiтло било крiзь скло прямо на її обличчя, ледь пiдняте, з гострим пiдборiддям, а вiн вчепився у кермо так, що аж кiнчики пальцiв побiлiли, кров вiдiйшла вiд обличчя, i видавалося, що тiльки очi живуть та серце, що боляче гупотiло у грудях.
Так у його домi, занедбаному, з купами протрухлявiлих меблiв та книг, з'явилась Алiса. Спочатку вона подовгу сидiла, пiдтиснувши ноги, з нерухомим поглядом, одягнена у непомiрно великi джинси та вовняного светра, щось тихенько наспiвуючи про себе. Вiн повертався з роботи, готував якусь їжу i вiдносив до кiмнати сина. Того, чого Побiденко боявся найбiльше, не вiдбулося, i вiн полегшено зiтхнув. Десь через тиждень вiн спробував з нею говорити, але вона усмiхалася так, що йому робилося моторошно, i вiдповiдала коротко «так» чи «нi». Вiн звик до неї, як до старих дзигарiв, до обтрiпаних плакатiв, до посуду, принаймнi переконував себе, але жарко обдавало груди, коли вона, обмотана рушником, виходила з ванної i сушила проти вiкна бiля батареї волосся, перевiсивши голову i розкинувши рудi кiльця патлiв золотистими iскрами по бiлих худих плечах. Худе, вже жiноче плече, вiн уявляв собi чиїсь руки на ньому або взагалi лiзли думки зовсiм нечистi, як гадав Побiденко. У понедiлок, через тиждень пiсля її з'яви, вiн залiз до заначки, куди вперто складав грошi, що їх надсилав син, — начебто i не гребував, але не наважувався їх витрачати.
— Хочеш, я тобi куплю сукню?
— Хочу.
— А ще, видно, треба телевiзор.
— Так…
— А може, хочеш ще щось?
— Ляльку i косметичку.
— Скiльки тобi рокiв?
— Сiмнадцять.
— А не пiзно з ляльками?
— Як знаєш…
Вiн купив їй сукню i ляльку. Сукня коштувала дорого, майже його двомiсячний заробiток, але вiн чомусь вирiшив, що саме така повинна бути: синя, з рожевими квiтками по полю, легка, справжнiй шовк. До всього вiн придбав косметичку, з маленькими ванночками, куди вiн необережно залiз пальцями.
— Гарна, — сказала вона i почала стягувати светра та штани.
— Ти не соромишся?
— А чого я маю соромитися? Невже я тобi не подобаюся? — розпашiле обличчя, байдужий погляд, бiлi зуби, розтуленi рожевi уста.
— Iди в кiмнату i переодягнися…
— Як знаєш…
Їла вона багато. Спершу Побiденку зробилося лячно, але скоро переконався, що то минеться, — так буває завжди, коли ти голодуєш. А потiм настала зима. Сльотава, блiда, з мокрим снiгом, ожеледицею. Вони перекидалися кiлькома словами, але принаймнi Алiса навчилася куховарити i весь день порпалася в кухнi, а ввечерi знову лежала на диванi, витягнувши довгi худi ноги з-пiд темно-малинового махрового халата. Вона майже не виходила на вулицю; зрiдка вийде на узганок i простовбичить хвилин п'ять, наче закам'янiла, з блукаючою усмiшкою на видовженому блiдому обличчi, де рум'янець пiдозрiло розливався щоками, так, як буває у жiнок перед статевим актом. Iнакшого порiвняння Побiденко не мiг придумати. Потiм пiшов снiг. Бiлою стiною. Наступила справжня зима, що проковтнула всi звуки, окрiм тих, що сповнювали трасу, їхнi стосунки не просунулися далi: Алiса пролежувала на диванi, гризла шоколад, вирiзала з дорогих глянсових часописiв чорнявих чоловiкiв з романтичними i мужнiми профiлями; зрiдка, а потiм все частiше вона пiдходила до його кiмнати. Вiн не мiг у такi часи заснути до ранку. Днями, на роботi, вдома, вiн ловив себе на фантазiях, зовсiм не припустимих для дорослого чоловiка, що ось-ось вступить у лiтню межу. Вiн гадав: як воно буде, коли зайде ненароком до ванної, а вона почне обтирати пiну на трiпотливих грудях, що нагадували грушi, але пiднятi догори, iз задраними рожевими сосками; або сидiтиме, байдуже витрiщившись на туманну амальгаму антикварного дзеркала, яке належало ще прабабцi його дружини. Згадка про дзеркало, а вiрнiше, про дружину, остуджувала його, i тодi вiн з тупим вiдчаєм думав про сина, навiть затявшись викликати його образ, а так ось думав, намагаючись придушити тупий бiль. Але все сходило, i перед ним знову виникала Алiса. А дiм оживав; вона просила його приносити квiти, розсаду, i скоро, пiд березень, зеленi паростки обплели кухню, її кiмнату; квiти вибухнули серед розламаних меблiв. Серед сiростi запiтнiлих стiн, ветхостi життя, що колись починало тут, у цьому домi, торувати путь, i враз джерела висохли, i нiчого не лишилося, окрiм висохлого русла. I однiєї ночi, вже в березнi, на сконi його, вiн вiдчув її запах, терпкий, солодкий запах жiнки, її тiло шаснуло пiд ковдру, легке, як пушинка; рука обвила його могутню, здорову шию, налиту життям, i вiн навiть перелякався, що розчавить її, але про iнше вже не думав. З тiєї пори запахи Алiси заповнювали його вологу, просяклу бензином i солярою кiмнату.
Вiдтодi його життя наповнилося змiстом, що межував з iстерикою, непевнiстю i майже юнацьким безумством. Вiн вiддавався роботi, але все частiше заглядав у синiвську заначку, проте в їхньому життi нiчого не змiнилося: вона лежала на диванi або сушила на сонцi бiля вiкна волосся, тихо наспiвуючи пiснi.
Iнодi на Побiденка находило, i вiн запитував:
— Може, нам побратися?
— Не зна-а-а-ю, — протягувала Алiса зовсiм по-дебiльному, а вiн червонiв, як хлопчик, — Хiба я дуже старий?
— Яка рiзниця… Це неважливо… — смiялася вона, мотнувши головою i розсипавши iскри вогняного волосся.
— А… А… А що головне?
— Не-е-е-зна-ю-ю, — тягла вона свого, i очi знову прозоро впиналися кудись у куток.
До початку весни все лишалося незмiнним, аж до тiєї пори, доки не з'явився Мамуд на прiзвисько Клешня. Пiд ранок, десь це випадало на середину березня, їх розбудив настирливий, наче комариний писк, дзвiнок у дверi. Побiденко пройшовся кiмнатою, дивуючись приємному настрою, дарма, що за останнi кiлька мiсяцiв вiн втратив спокiй i що його так рано хтось потурбував, — може, вiн гадав, що повернувся син. Але на порозi стояло кiлька незнайомцiв, чеченцiв з щетинистими харями, вологими вiд наркоти i вiчного жаху очима.
— Вам чого?
— Нас паслал Лямур… Нам надо три дня… всього три дня i ми пайдьом…
Побiденко стояв i думав, а швидше, намагався прокинутися.
— Проходьте…
Так вони i оселилися на невизначений час: двоє чеченцiв i один українець з двома золотими фiксами, який називав себе не iнакше, як Аль. Вони просиджували в кухнi, пили горiлку, кидали недопалки на пiдлогу, зрiдка серед ночi виходили на подвiр'я, щоб перегомонiти. З'ява нових людей дивним чином вплинула на поведiнку Алiси.
— Хто такi? — обличчя пашить червоним, очi блищать, зробилися глибокими i переконливими, наче зберiгали якусь таємницю; вона одягла нову сукню i намагалася пролiзти в кухню, куди її Побiденко завбачливо не пускав.
Одного разу, повернувшись додому, вiн застав її у компанiї, з розтрiпаною зачiскою: вона курила довгу соусовану сигарету, пила «Амаретi», липке i бридке вариво, винахiд мiсцевої шантрапи, ще з часiв, коли земляки Мамуда давали чосу в цьому районi. Вiн нiчого не сказав, але зачинив її у кiмнатi, а сам вирiшив, що краще їй купити телевiзор. Пiсля цього Алiса чи то перестала навiдуватися в кухню, чи завбачливо приховувала вiд Побiденка, принаймнi вночi вона також приходила, лишалася до ранку, але неспокiй увiйшов у їхню оселю, бо вона раз по раз не пропускала нагоди, щоб не розпитати про незнайомцiв. I взагалi, поводила себе якось нервово, навiть збуджено, Володимир почав лякатися її молодостi та гарячкуватого темпераменту. Одного, разу вiн запитав: